Наскрізний пафос життєствердження в новелі Григорія Косинки “В житах”
Наскрізний пафос життєствердження в новелі Григорія Косинки “В житах” Тривожним, важким і повним нерозв’язних протиріч – саме таким постає перед нами час революційних та пореволюційних подій в Україні XXстоліття із творів визначних майстрів слова, діяльність яких припала на 20-30-і роки. Новели Г. Косинки про ту бурхливу добу посідають одне з чільних місць серед правдивих історій про людину і час, написаних безпосередніми свідками, учасникам тих подій. Та попри жахливість, нелюдське обличчя часу митці намагалися у відповідності зі
Адже цілий ряд його творів – це гімн життю, що проростає на обпаленому війною полі наперекір нищівній силі тваринного в людині, це утвердження думки, що навіть, здавалося б, вкрай понівечена людська душа може і повинна повернутися у свій нормальний стан. А цей стан характеризується наповненістю серця людини радістю, людяністю, любов’ю і закоханістю в життя. Мабуть, найглибшого розкриття у творчій спадщині Григорія Косинки
Недарма ж класик української новелістики Василь Стефаник називав Григорія своїм внуком. Фабула новели незвичайно простенька: герой, який дезертирував із царської армії, вимушений переховуватися в житах, аби не бути розстріляним. Під час перебування у сховку з ним відбуваються дві історії: він спостерігає за багатієм та зустрічається зі своєю колишньою коханою Уляною – це, власне, і все, про що розповів нам Косинка у новелі. А далі розпочинається розповідь Корнія – героя новели, яка власне не є розповіддю, а це, радше, череда спогадів, асоціативний ряд, вибудовуваний ним на основі протиставлення мирного і повстанського життя, це глибоке почуття ненависті до багатія і так само глибока закоханість у дівчину. І все це постійно переплітається з образом жита.
Звичайнісінький злак у канві новели набуває яскраво символічного звучання. Житнє поле – єдиний свідок поневірянь героя, єдиний друг і захисник його – перетворюється у спогадах, свідомості героя у своєрідного повіреного у всі земні таїни, навіть більше: житнє поле стає самим життям. Життям, яке байдуже, а, може, й з біллю сприймає смерть своїх дітей, і так само спокійно дивиться на їхні радощі, Так, наприклад, поряд з тінню розстріляного Корнієвого товариша, що ніби проходить житами перед очима героя, з’являється і повна сил і краси Уляна. І вона не лише не тінь, а плоть і кров, вона самі соки землі, саме жито-життя, які здатні пробудити, повернути до сприйняття земних радостей і мертвих, і живих. А саме на пограниччі між цими двома станами перебуває Корній, адже для себе він живий, а для інших – мертвий, та й песимістично-притлумлене, ледь не тваринне існування його до зустрічі з Уляною скоріше нагадувало смерть, аніж повноцінне життя.
Але почуття любові до Уляни врешті перемагає страх за, хай і огидно-плазунське, життя. Корній забуває про небезпеку, що йому загрожує, і піднімається з землі назустріч любові, навперейми справжньому життю. І хоч не довгим було щастя Корнія та Уляни, та все ж у героєвому серці назавжди залишився дух жита і непереможне прагнення жити. Жито, жити, любити… – це весь Косинка, це його поезія. Читаючи його твори, часто просто-напросто забуваєш, що це проза, а не поезія. Такі ці новели насичені образами, мелодією, почуттям.
То ж і пишучи про них, несподівано й сам спостерігаєш за собою бажання писати ледь не віршем, помічаєш, що Косинчині образи, художні засоби, ідеї знаходять відгук в тобі. Та не просто відгукуються, а спонукають тебе до співтворчості, пробуджують думку, почуття і наснажують на життя наповнене сенсом і гідністю… Часто чуємо фразу: “Він – людина епохи Відродження”.
Так говорять про інтелектуалів, тонкі натури, всебічно обдарованих тощо. Ще одним сенсом фрази, гадаю, має бути і характеристика людини-митця, творче кредо якої не розходиться з власним реальним життям. Такими були більшість митців 20-30-х років, недарма ж той час і тих людей назвали “Розстріляним відродженням”.
Серед них і майстер новели закоханий у жито-життя – Григорій Косинка.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)