Нечуй-Левицький Іван Кайдашева сім’я (скорочено)
ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ (1838-1918) КАЙДАШЕВА СІМ’Я І Недалеко від містечка Богуслава, біля річки Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Воно потонуло у вербах і садках.
Під однією горою стояла чимала хата Омелька Кайдаша, вся в оточенні старих черешен, які створювали приємну прохолоду в жаркі дні. Одного літнього дня Омелько Кайдаш сидів у повітці [сарай, відкритий з однієї або кількох сторін] й майстрував. “Ніби намальований на чорному полі картини, сидів Кайдаш в білій сорочці з широкими рукавами. Кайдаш стругав вісь.
На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною”. На току два Кайдашеві сини, Карпо та Лаврін, поправляли місця для стіжків, адже незабаром сюди звозитимуть хліб.
Карпо був старшим, Лаврін – молодшим. Це “молоді парубки, обидва високі, рівні станом, обидва довгообразі й русяві, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум’яними губами. Карпо був широкий в плечах, з батьківськими
“Лаврінове молоде довгасте лице було рум’яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи – все подихало молодою парубочою красою. Він був схожий з виду на матір”.
Лаврін проворно працював, а Карпо ледве совав заступом і морщив лоба, наче сердився. Веселому, жартівливому молодшому братові хотілося поговорити, а старший відповідав знехотя. ” – Карпе! – промовив Лаврін. – А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить.
– Посватаю, кого трапиться, – знехотя обізвався Карпо. – Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всі Семигори.
– То сватай, як тобі треба, – сказав Карпо. – Якби на мене, то я б посватав Палажку, – сказав Лаврін. – В Палажки брови, як шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій брові й ціни нема. А що вже гарна! Як намальована!
– Коли в Палажки очі витрішкуваті, як у жаби, а стан кривий, яку баби. – То сватай Хіврю. Хівря доладна, як писанка.
– І вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить, то носом свистить. – То сватай Вівдю. Чим же Вівдя негарна?
Говорить тонісінько, мов сопілка грає, а тиха, як ягниця. – Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем, – сказав Карпо. – То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся, – сказав Лаврін.
– Коли в Химки очі, як у сови, а своїм кирпатим носом вона чує, як у небі млинці печуть. А як ходить, то неначе решетом горох точить, такі викрутаси виробляє…” Тут Карпо прикинув таке слівце, що батько, покинувши роботу, став прислухатися. Побачивши, що сини стояли без діла і базікали, старий вибіг до них і почав сваритися. Того дня була п’ятниця, а в цей день богомільний Омелько постився, вірячи, що завдяки такій поведінці ніколи не втоне.
Карпо з нього посміявся, бо у Семигорах і втопитися ніде, хіба що у ставку, йдучи з шинку напідпитку. Цей натяк на те, що батько любить часто ходити до корчми, образив старого і він, сплюнувши, пішов, а хлопці продовжили розмову. “- Карпе! – тихо почав Лаврін, дуже охочий до гарних дівчат. – Скажи-бо, кого ти будеш сватать? – Ат!
Одчепись од мене, – тихо промовив Карпо. – Сватай Олену Головківну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний місяць; в неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама дівка здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить. – Гарна… мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия, хоч обіддя гни.
– Ну, то сватай Одарку Ходаківну: ця тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маленьке й тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькі, як рутяний лист. З маленького личка хоч води напийся, а сама пишна, яку салу вишня, а тиха, неначе вода в криниці. – …Вже й знайшов красуню! Та в неї лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як іде, то аж кістки торохтять. – Але ж ти й вередливий!
То сватай Хотину Корчаківну, – сказав Лаврін і засміявся. – Чи ти здурів? Хотина як вигляне в вікно, то на вікно три дні собаки брешуть, а на виду в неї неначе чорт сім кіп гороху змолотив.
– Ну, то бери Ганну. – Авжеж! Оце взяв би той кавдіб, що бублика з’їси, поки кругом обійдеш, а як іде…”
Тут Карпо знову прикинув таке слівце, що батько вибіг з повітки і плюнув спересердя. Він був нервовий і сердитий, бо з ранку не їв. Наговорив хлопцям багато різких слів, не вважаючи на святу п’ятницю і пішов, а ті продовжили розмову.
“- Коли я буду вибирать собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо, – сказав веселий Лаврін. – Мені аби була робоча та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасівку [назва посту в період з Першого до Третього Спаса (14-27 серпня)], – сказав Карпо. – То бери Мотрю, Довбишеву старшу дочку.
Мотря й гарна, й трохи бриклива, і в неї й серце з перцем, – сказав Лаврін”. Лаврінові слова запали Карпові в душу. Він уявив собі Мотрю з “темними, маленькими, як терен, очима”, лицем “з рум’янцем на всю щоку”, з білими дрібними зубами між тонкими червоними губами.
Карпо задумливо дивився на яблуню, де ніби стояла його гаряча мрія “в червоних кісниках [стрічки для коси] на голові, в червоному намисті з дукачем”. “- Карпе! Чого це ти витріщив очі на яблуню, наче корова на нові ворота? – спитав Лаврін”. Карпо не чув його слів і все дивився туди, де уважалась йому його мрія. Наставав вечір.
З хати вийшла Кайдашиха. “Вона була вже не молода, але й не стара, висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та блідим лицем. Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворі, у пана, куди її взяли дівкою. Вона вміла дуже добре куховарить і ще й тепер її брали до панів та до попів за куховарку на весілля, на хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панів і набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливість в розмові й повага до панів.
Вона любили цілувать їх в руки, кланятись, підсолоджувала свою розмову з ними. Попаді й небагаті пані частували її в покоях, садовили поруч з собою на стільці як потрібну людину. Маруся лишала губи, осміхалась, сипала облесливими словами, наче дрібним горохом.
До природної звичайності української селянки в неї пристало щось уже дуже солодке, аж нудне. Але як тільки вона трохи сердилась, з неї спадала та солодка луска, і вона лаялась і кричала на ввесь рот”. Кайдашиха покликала синів і чоловіка полуднувати, але Омелько суворо дотримувався посту й не пішов, чекаючи вечірні.
Почувши перший дзвін, кинув роботу і пішов до церкви. Жінка крикнула йому навздогін, щоб Потім зайшов до панів за грішми за зроблені вози, але не заходив до шинку, бо треба їхати на ярмарок. Церква у той день була напівпорожня і Кайдаш навіть служив за паламаря.
Вийшовши з церкви, Кайдаш пішов до пана за грішми. “Він був добрий стельмах, робив панам і селянам вози, борони, плуги та рала і заробляв добрі гроші, але ніяк не міг вдержати їх у руках.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)