О’Генрі Місто без пригод
О’Генрі Місто без пригод Сповнені пихи міста Ведуть суперечки палкі, Що ті – від гірського хребта,
А ті – від просторів морських. Р. Кіплінг Можете ви собі уявити роман про Чікаго, чи Буффало, або, скажімо, Нешвілл (штат Теннессі)? У Сполучених Штатах є троє міст, про які пишуть: Нью-Йорк, звісно, потім Новий Орлеан, і – найкраще з усіх – Сан-Франціско.
Френк Норріс Схід – це Схід, а Захід – це Сан-Франціско, так вважають каліфорнійці. Каліфорнійці – це окрема раса, вони – не просто жителі штату. Це південці Заходу. Жителі
Каліфорнійці ж почнуть оповідати з усіма подробицями. [199] Насамперед, поки ви думатимете про свої рахунки за вугілля і про вовняну білизну, вони добрих півгодини говоритимуть про благодатний клімат. А коли, помилково сприйнявши ваше мовчання за схвалення, розпаляться дужче, так розмалюють місто Золотих Воріт, наче то вкийсь Багдад Нового світу.
Ну, скажімо, щодо цього заперечень немає. Але, дорогі мої кузени (по Адаму та Єві), необачним буде
“Нешвілл. Місто, торговий порт і столиця штату Теннессі. Розташовано на річці Камберленд і на перехрещенні двох залізниць. Найважливіший центр освіти на Півдні”.
Я вийшов із поїзда о восьмій вечора. Марно погортавши словника у пошуках підходящих прикметників, я змушений був звернутися до фармакопеї. Візьміть лондонського туману тридцять відсотків, малярії десять відсотків, світильного газу двадцять відсотків, роси, зібраної рано-вранці на цегельні, двадцять п’ять відсотків, жимолості п’ятнадцять відсотків. Змішайте. Ця суміш дасть вам певне уявлення про нешвіллську мряку.
Не така пахуча, як кульки нафталіну, і не така густа, як гороховий суп, але нічого – люди дихають. Я поїхав до готелю якимсь ридваном. Чимало зусиль довелося мені докласти, щоб не видертись, як Сідней Картон (2), на його дах.
Воза тягла пара допотопних тварин, на передку сиділо щось темне, але вже вирване з пітьми рабства. (1) Видавництво, яке випускало географічні карти, атласи і путівники. (2) Герой роману Ч. Діккенса “Повість про двоє міст”. Я стомився і хотів спати.
Отож, діставшись до готелю, хутенько заплатив п’ятдесят центів, як зажадав візник, І, їй-богу, майже стільки ж додав на чай. Я знав звички людей цієї породи і не мав ніякого бажання слухати його патякання про колишнього господаря і про те, що було “до війни”. Готель був одним із тих, що їх рекламують як “заново опоряджені”. Це означає: на двадцять тисяч доларів нових [200] мармурових колон, кахля, електричних люстр та мідних плювальниць у вестибюлі, а також новий розклад руху поїздів і літографії з краєвидами навколишніх гір – у кожному просторому номері нагорі. Адміністрація поводилася бездоганно, була уважна, витончено чемна; прислуга повільна, як черепаха, і добродушна, як Ріп ван Вінкль(1).
А годували так, що заради цього варто було проїхати тисячу миль. У всьому світі навряд чи є готель, де подавали б таку курячу печінку “en brochette” (2). (1) Герой новели Уошінгтона Ірвінга.
(2) На рожні (франц.). Під час обіду я запитав офіціанта-негра, що робиться у них у місті. Він якусь хвилину зосереджено думав, потім відповів: – Бачте, бос, я, гадаю, що після заходу сонця тут нічого не робиться. Сонце вже зайшло – давно потонуло у мряці. Отже, цього видовища я не побачу.
Але я вийшов на вулицю, під дощ, сподіваючись усе-таки щось побачити. “Його збудовано на нерівному місці. Вулиці освітлюються електрикою.
Щороку витрачається енергії на 32 470 доларів”. Вийшовши з готелю, я одразу став свідком расових заворушень. На мене ринула юрма чи то бедуїнів, чи арабів, чи зулусів, озброєних… Щоправда, я відчув полегкість, коли побачив, що вони озброєні не гвинтівками, а канчуками. І ще я помітив невиразні обриси каравану темних і незграбних екіпажів і, почувши заспокійливі вигуки: “Будь-який кінець міста, бос,- п’ятдесят центів”, зметикував, що я не жертва, а всього-на-всього клієнт. Я йшов по довгих вулицях, і всі вони вели вгору.
Мені було цікаво, як вони потім спускаються. На головних вулицях я подекуди бачив освітлені крамниці; бачив трамвай, що розвозив у всі кінці міста шановних городян; бачив пішоходів, котрі практикувались у мистецтві підтримувати розмову; чув сплески сумовитого сміху, що линули з павільйону, де подавали морозиво. “Неголовні” вулиці, здавалося, прагнули зачарувати миром і затишком, що панували під їхніми дахами. В багатьох будиночках за цнотливо запнутими фіранками світилися вогні, де-не-де акуратно і доброзвичайно бринькав рояль.
Справді, тут “мало що робилося”. Я пошкодував, що не вийшов до заходу сонця. І повернувся в готель. [201] “У листопаді 1864 року загін конфедератів генерала Гуда рушив на Нешвілл, де й оточив частини урядових військ під командуванням генерала Томаса. Останній аробив вилазку і у жорстокому бою розбив південців”. Усе своє життя я був свідком і шанувальником дивовижної влучності, якої досягають південці в мирних боях, спльовуючи тютюн.
Але в цьому готелі на мене чекав сюрприз. У великому вестибюлі було дванадцять нових, блискучих, містких, імпозантних мідних плювальниць, таких високих, що їх можна було б назвати урнами, й таких широких, що за п’ять кроків найкраща з подаючих жіночої бейсбольної команди, напевно, змогла б поцілити м’ячем у будь-яку з них. І хоч тут шаленіла запекла битва, вороги не були переможені. Вони стояли блискучі, нові, поважні, місткі, незаймані. Але – боже праведний! – кахляна підлога, чудова кахляна підлога! Я мимоволі згадав битву під Нешвіллом і, за своєю дурною звичкою, зробив деякі висновки щодо успадкованої влучності.
Тут я вперше побачив майора (недоречна чемність) Кесуела. Глянувши на нього, я одразу збагнув, що то за один. Мій давній друг А. Теннісон сказав, як завжди, влучно: “Пророче, прокляни балакучого язика. І прокляни британського паразита-пацюка”. Розгляньмо слово “британський” як таке, що підлягає заміні ad libitum(1).
Пацюк завжди лишається пацюком. (1) За бажанням (лат.). Цей чоловік шастав по готелю, наче голодний собака, що забув, де він закопав кістку. У нього було широке, м’ясисте, червоне обличчя, сонною масивністю схоже на обличчя Будди.
Він мав тільки одну принадну рису – був ретельно поголений. Доки чоловік користується бритвою, печать звіра не ляже на його обличчя. Думаю, якби того дня він не поголився, я б знехтував його авансами і в кримінальному літописі світу не було б записано ще одне вбивство. Я стояв за п’ять кроків від однієї з плювальниць, коли майор Кесуел відкрив по ній вогонь. Мені стало спостережливості, щоб збагнути, що нападаюча сторона користується кулеметом Гетлінга, а не якоюсь там малокаліберною гвинтівкою.
Тому я швидко ступив крок убік, й це дало майорові привід вибачитися переді мною як представником [202] мирного населення. Він був якраз балакучий. За чотири хвилини майор став моїм приятелем і потяг мене до бару. Хочу застерегти, що й сам я південець, але не за фахом чи ремеслом.
Я уникаю краваток-шнурків, капелюхів з опущеними крисами, чорних сюртуків “принц Альберт”, розмов про кількість тюків бавовни, знищених генералом Шерманом, і жування тютюну. Коли оркестр виконує “Діксі”(1), я не плещу в долоні. Я зручно вмощуюсь у шкіряному фотелі, замовляю ще пляшку пива і мрію…
Майор Кесуел грюкнув кулаком по стойці, і йому, наче луна, відгукнулася перша гармата на форті Семтер (2). Коли ж його промова про Громадянську війну вибухнула останнім залпом на Аппоматоксі(3), у мене зажевріла надія. Але тут він перейшов на родовідні дерева і довів, що Адам був всього троюрідним братом сім’ї Кесуел, та й то тільки в боковій її парості. Покінчивши із генеалогією, Кесуел, на велику мою огиду, заходився теревенити про свої сімейні справи. Згадав свою дружину, простежив її походженя аж до Єви і затято спростував чутки про те, що вона нібито має якісь родинні зв’язки з країною Нод…
(1) Пісня, яку під час Громадянської війни в США співали південці, стала гімном армії південців. (2) Форт, де почалися бойові дії Громадянської війни. (3) Річка, на берегах якої закінчилися основні бойові дії Громадянської війни. У мене виникла підозра, що майор затіяв увесь цей шум-гам, аби я забув, що напої замовив він,- сподівався, що, спантеличений балачкою, я заплачу за них.
Та коли ми випили, він жбурнув на стойку срібного долара, той аж задзвенів.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)