“Одного роду, та не одного класу”. Образи братів Половців за романом Ю. Яновського “Вершники”
Буремні роки громадянської війни – це велика трагедія цілої нації. Якою фанатичною відданістю ідеї можна виправдати те, що син убиває матір, зрікається батька, брат убиває брата? До чого ж це може призвести?
Ю. Яновський сміливо про це каже у романі “Вершники” – кривавій трагедії народу, жахливої, непоправної: “Дехто простягав руки – і йому рубали руки, підіймав до неба вкрите пилом і потом обличчя, і йому рубали шаблею обличчя… ” Чи змогла б земля простити своїх нерозумних синів? Не знаємо, як земля, а Ю. Яновський у розпачі
Рідні брати Андрій, Оверко, Панас, Іван, Сашко – сини чесного трудового чорноморського рибалки Мусія Половця – виявилися виразниками різних непримиренних груп, де “Половці не пізнавали один одного”, де брат убивав брата за ідею, за чужі політичні настанови та примхи.
Уявіть собі: літо, нестерпна спека, безмежні простори України. Саме тут загони Андрія Половця, командира армії Денікіна, і Оверка – головного отамана купи кінного козацтва – зіткнулися на рівному степу під Компаніївкою.
Батьківщиною йому стала Росія, тому й називає він брата Оверка: “Мазепа проклятий”, “петлюрівська стерво”. Проклинає брата “ім’ям великої Росії-матінки… ” Ненависть засліпила очі Оверка, коли той почув від Андрія про рідний дім та заповіт батька: “Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду”. І що далі? Не дрижав голос Оверка, коли він скрикнув: “Та рубайте його, козацтво”.
Справу закінчено, її зроблено так просто, ніби рубали не людські голови, а качани капусти.
Ще не розвіявся дим першого бою, як налетіли махновці під чорним прапором на чолі з командиром Панасом Половцем, колишнім контрабандистом. Ім’ям батька він власноруч вбиває Оверка, проклинаючи брата “великою ненавистю і долею щербатою”.
Не встиг Панас “викопати притулок двом братам”, як здалеку з’явився червоний прапор кінного загону революційного полку на чолі з Іваном Половцем. Він сидів у засідці й уважно спостерігав за вчинками своїх братів, як вони холоднокровно вбивали один одного. Тепер настав і його час карати винних. А що Панас?
Він “пустив собі кулю в рот” і цим закінчив свій життєвий шлях.
Чотирнадцятилітнього брата Сашка Іван “милує”, бо буде робити з нього “солдата революції”. Адже він комуніст, який прагне привести народ до щасливого майбутнього, хоча сам “по лікті в крові”. І його ще називають “вершником завтрашнього щасливого дня”?
Якось навіть моторошно, що в ім’я примарних ідей брати Половці вбивали один одного. Яка ж віра може зруйнувати братню любов? Та й чи це віра? Це сліпа приналежність до класу. А результат цієї віри страшний: троє братів вбито, а двоє повернеться до батьків братовбивцями, що були одного роду, та не одного класу.
Що скажуть вони нещасній матері, яка виплакала всі сльози, яка спалила собі серце?
Клас і рід утворили те подвійне коло, в якому замкнулося життя п’ятьох братів, бо почуття класової непримиренності вище за почуття родової приналежності. Однак закономірним є інше тлумачення: не буде міцного роду – не буде держави. І хочеться вірити в те, що в майбутньому люди стануть братами і по крові, і по духу. Не будуть зчиняти сварки між собою, а будуватимуть міцний дім роду, де їхні діти й онуки згадають добрим словом своїх пращурів.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)