Основ’яни про творчість Т. Шевченка
Помітним національно-культурним осередком українців у середині ХІХ ст. став петербурзький часопис “Основа” (1861-1862), редагований кирило-мефодієвцем В. Білозерським. У роботі журналу взяли участь Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, а з нових авторів – О. Кузьменко, Марко Вовчок, Д. Мордовець, Л. Глібов, Ганна Барвінок, О. Кониський, С. Руданський, О. Стороженко та інші. Основною проблемою для часопису була проблема національного.
Журнал закликав інтелігенцію вивчати історію українського народу, розвивати національну культуру, відповідно
В організації “Основи”, в підготовці до видання її перших випусків Т. Шевченко брав активну участь. Для неї він передав свої неопубліковані поезії. Літературознавець М. Бернштейн відзначає, що хоч Т. Шевченко і не належав до керівного ядра “Основи”, проте журнал йому зобов’язаний своїм існуванням. “Твори Шевченка, – пише дослідник, – як і матеріали про нього, які друкувалися в кожному номері журналу, від першого до останнього, становили найбільш знаменне і цінне в “Основі”, що відразу ж піднесло журнал” [2, 31]. До речі, М. Чернишевський в рецензії на перше число журналу “Основа” за 1861 р. [3, 68-83], оцінюючи досить зневажливо творчість І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського, зазначає, що право на малоросійську белетристику і поезію вже визнано навіть обскурантами, але наукові праці малоросійською мовою з’являться тоді, коли освічені люди будуть не тільки розмовляти, а й думати малоруською мовою.
Разом з тим М. Чернишевський підкреслює значущість творчості Т. Шевченка: “Когда у поляков явился Мицкевич, они перестали нуждаться в снисходительных отзывах каких-небудь французских или немецких критиков: не признавать польскую литературу значило бы тогда только обнаруживать собственную дикость. Имея теперь такого поэта, как Шевченко, малорусская литература также не нуждается ни в чьей благосклонности. Да и кроме Шевченко пишут теперь на малорусском языке люди, которые были бы не последними писателями в литературе и побогаче великорусской” [3, 73].
Одначе російський критик надає перевагу тим письменникам, які творять російською мовою. На думку М. Чернишевського, вони належать до людей, “наиболее заботящихся во развитии малорусской народности” [3, 75]. Такі думки передового критика свідчать про дієвість шовіністичних засад у культурі, пропагованих ще В. Бєлінським. Хоча М. Чернишевський виправдовує існування української мови і літератури, але лише для здобуття простим людом рідною мовою елементарної освіти.
Друга, лютнева книжка “Основи” починалася спеціальним повідомленням про смерть Т. Шевченка. “Кто знал его как поэта и человека, поймет всю великость нашей утраты. Украина ответит стоном на страшную весть о смерти нашего батька: так все привыкли называть Тараса. Она потеряла в нем свое самое горячее сердце, свою славу, свою печаль и отраду… Теперь Украина действительно вдова-сиротина, сирота-небога, как он называл ее в своих вечно юных, полных безграничной любви и тоски, истинно народных созданиях” [4].
Часопис “Основа” за березень 1861 р. опублікував ряд матеріалів, присвячених вшануванню пам’яті Кобзаря. На початку книжки – стаття художника Л. Жемчужникова “Воспоминание о Шевченке; его смерть и погребение” [5, 1-21]. З глибокою повагою ставився до Т. Шевченка російський митець. Наголошуючи на постійних життєвих випробуваннях Т. Шевченка, автор статті разом з тим підкреслює його велику людяність.
Постійне горе не зломило його, він залишився чистим серцем і помислами. “Поэт, гражданин, живописец, гравер, певец, – он везде шел честно и разумно” [5, 2], – стверджує автор спогадів. Оцінюючи малярську спадщину Т. Шевченка, Л. Жемчужников наголошує, що він був в числі тих перших, хто звернувся до рідних джерел. Але ніхто з них не зумів виразити народний дух настільки сильно і свідомо, як Т. Шевченко. Зазначимо, що Л. Жемчужников відкидає звинувачення багатьох критиків в одноманітності поезії Т. Шевченка. “Упрек этот несправедлив, – заперечує він. – Его поэзия была отголоском жизни, однообразным настолько, насколько однообразна жизнь народа” [5, 20]. Т. Шевченко вийшов з простого народу, та він не тільки не відвернувся від злиднів і сіряка, але “и нас обернул лицом к народу, и заставил полюбить его и сочувствовать его скорби.
Он шел попереду, указывая и чистоту слова, и чистоту мысли, и чистоту жизни [5, 19] – підкреслює Л. Жемчужников. Як висновок постають такі образні узагальнення Л. Жемчужникова: “Жизнь Шевченка, вся вместе взятая, есть песнь. Это – печальное, высокохудожественное произведение. Вырванный из народа, он представляет собою самый поэтический его образчик” [5, 20]. Прикметним є те, що у статті наводиться розповідь О. Лазаревського про останні дні життя поета і прощальні промови над його труною.
Так, П. Куліш у своїй прощальній промові підкреслює значення Т. Шевченка як творця української літературної мови. Тут наголошується: “Немає з нас ні одного достойного проректи рідне слово над домовиною Шевченка: уся сила і вся краса нашої мови тільки йому одному одкрилася” [5, 5]. Завдяки Т. Шевченкові, переконаний П. Куліш, маємо право виголошувати цю промову рідним українським словом. Ідеї Т. Шевченка загального добра, братерської єдності народів і соціальної справедливості прийнятні для всіх поколінь і націй. Тому його творчість як скарбниця народної мудрості є національним надбанням не тільки українців, а й усього слов’янства.
Такі думки прозвучали в промові П. Куліша. В організації похорону Т. Шевченка в Петербурзі брав участь і редактор “Основи” В. Білозерський. Ним теж була підготовлена прощальна промова, однак з невідомих причин не була тоді виголошена. “Слово над гробом Шевченка” В. Білозерського було подане у статті Л. Жемчужникова. Високо підносить В. Білозерський ім’я національного пророка, який вказав путь своїм землякам. Особливо патетично звучить прохання, висловлене до Т. Шевченка, благословити послідовників його справи “на неустанну роботу для добра України і всього світу” [5, 7].
Зазначимо, що у шостій книжці часопису “Основа” за 1861 р. була опублікована анонімна стаття “Значение Шевченко для Украины”. Як було встановлено, автор її – сам редактор журналу [6, 28]. Тут подано чимало матеріалів до біографії поета, спогади автора статті. Особливо цікаве свідчення В. Білозерського провимоги письменника до написання творів.
Якось Т. Шевченка запитали, чи не слід було б Марку Вовчку писати лише українською мовою.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)