Щоденник 1941-1956 (дуже стисло/скорочено) – довженко Олександр
1941-1956
У своїх щоденникових записах періоду війни О. довженко пише про страшні страждання народу. “Сьогодні, як і вчора, як і завтра, всі газети переповнено описанням таких жорстоких фактів, таких нелюдських вчинків ворогів наших, таким жахом людських страждань, що надлюдське горе уже давно перелилось через край… “
Митець у деякі моменти жаліє, що віддав стільки років свого життя кінематографу, оскільки поряд з ним весь час були заздрісні и ниці людці, що намагалися загубити душу. Він жаліє Сталіна, біля якого зібралися підлабузники,
“Найменше я б хотів дожити до такого моменту, коли після хоча і нелюдськи тяжкої, але переможної війни кожна наша ганчірка перетворилася б на реліквію… Коли кожен дурень і бюрократ, не дивлячись на якого народ переможе фашистів, заявить, що перемога сталася саме завдяки йому… “
Зболено пише митець про те, що ще ніколи в історії стиль не проголошувався раніше, ніж були написані твори. Автори ж його країни мусять писати за суворими законами.
О. довженко викладає свої думки про зміну системи освіти: покращити жалюгідне становище учителя, дати йому змогу вільно працювати.
”
У Києві ніхто не турбується про пам’ятки культури, і вони зникають. О. довженко перераховує у своєму щоденнику всі архітектурні пам’ятки, що вже зникли.
У грудні 1943 року митець викладає свої думки щодо нового сценарію про народ: “Мистецькі твори треба складати на пам’ять мертвих і в ім’я ненароджених. Таким чином ми замикатимем життеве коло, беручи участь в тім, що було, є і буде”.
О. довженко помічає, що в усіх республіках найкращі діячі мистецтв переслідуються як націоналісти. Особливо, звичайно, це стосувалося й самого митця, що завжди турбувався про долю свого народу.
На початку 1944 року письменник помічає, що його починають виключати з різних комітетів. “Оргвисновки починають діяти”.
У щоденнику Олександра довженка щораз виникає образ України – Великої Вдовиці.
У повоєнні роки митець усе більше відчуває зашморг, що затягається навколо нього, навколо його творчості. У Москві він почуває себе в неволі, але поїхати до України теж не може. Весь час над ним висить загроза звинувачення у націоналізмі.
У деякі моменти О. довженко почуває себе на грані катастрофи, не бажає більше жити.
“Я не знаю навіть, чому я на чужині. Не пускають мене туди… чи звідси мене не пускають в їхні руки. Однаково мені, однаково мені.
Я плачу сьогодні вже втретє”.
“Я вмру у Москві, так і не побачивши України. Перед смертю я попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві десь над дніпром на горі”.
О. довженко пише про те, що наша країна єдина в світі, у якій слово “інтелігент” звучить як образливе. Тому є поняття “гнилий інтелігент”.
Митець почав молитися Богові, про якого не згадував багато років. Висловлює почуття кохання до дружини.
1954 р. “Трудно жити й творити без щастя. Я стомлений, знесилений душевно вкрай. Йду на сценарну студію обговорювати нікчемний “сценарій”… Пропав день, бо треба заробляти на хліб. десь готуються влаштувати вшанування мене з нагоди шістдесятиріччя.
А я стурбований одним: як би заробити на прожиття, як би не звалитися з ліжко без копійки в кишені”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)