Степан Олійник
С Олійник майже чотири десятиліття працював у жанрі сатири та гумору, створивши чимало самобутніх художніх типів – носіїв антигромадських поглядів, звичок, переконань.
Виходець із села (народився в Пасиселах на Одещині), вчитель за освітою (1934 р. закінчив Одеський педінститут), С Олійник з 1926 р. друкує свої ліричні вірші, позначені характерними загалом для тогочасної поезії настроями оптимізму та захоплення довколишньою дійсністю. Його життєвий фах – журналістика, він працює в редакціях газети “Чорноморська комуна” в Одесі,
Як гуморист і сатирик С. Олійник розпочинає активно заявляти про себе в середині 40-х років. Тоді з’явилися його популярні прозові усмішки “Без лишнього”, “А все-таки моє зверху!” та інші (авторське визначення
Помітною подією в українському письменстві стали перші Олійникові збірники віршів “Мої земляки” (1947) і “Наші знайомі” (1948), що засвідчили прихід у літературу самобутнього поета-гумориста. З цим успіхом його привітав досвідчений майстер сміху Остап Вишня,- в своєму слові про книжку “Наші знайомі” він відзначив і її тематику, і мову, і тон, і правдивий, глибокий та оригінальний гумор, Назвавши сатириків і гумористів “лівофланговими літературними солдатами”, він підкреслив: “І серед них один з найбойовитіших – Степан Олійник!”
Так, твори С. Олійника одразу вирізнилися у віршованому потоці гумористики своєю життєвістю тем і порушуваних проблем, самобутністю, оригінальністю зображуваних персонажів, розважливою оповідальністю з її лукаво-іронічним звучанням. Усе це дістало художнє вираження в гумористичних віршах поета, написаних з метою не висміювання, а піднесення чесної людини праці. Можна назвати такі, як “Дипломат”, “Леді Мельник Настя” (“Гості”), “Василь Хомич”, “Імператор” та ін.
Пафос цих творів – ствердно позитивний; змальовані в них засобами поетичного гумору герої бригадир Гнат Дібровенко і ланкова Настя Мельник, шофер Василь Хомич і тракторист Олекса Біда, жартома наречений друзями “імператором”,- люди діяльні, душевно щедрі, із своїми привабливими рисами вдачі й характеру. Одні з них, як-от Дібровенко і Мельник, маючи смак до жартівливого народного слова, з честю проводять полемічний герць з американськими гостями – дипломатами і журналістами, які, прибувши в село, “приміряють” стереотипи “буржуазної пропаганди” (темнота, безпросвітність, повний занепад у господарюванні тощо) до дійсного стану речей. Не вільні од певних стереотипів і наші люди у ставленні до буржуазного світу (підозрілість щодо об’єктивності його представників та ін.), хоча автор не наголошує на цій особливості.
Зрештою, такими були реалії часу “холодної” війни – взаємна недовіра й гостра конфронтація протилежних систем.
Змальовуючи інших позитивних персонажів – Василя Хомича та Олексу Біду,- поет оспівує факти їхнього життя, звичайну, але чесну, сумлінну працю задля спільного добробуту. В системі художньої мови автора бачиться його надзавдання – не лише показати чи “підтримати” позитивне, а й ствердити думку про гідність і високість людини, про душевну, моральну красу, хоча, об’єктивно, похвальне слово на адресу загальнолюдських цінностей, що їх носіями постають “прості трудівники”, суперечило ідеології культу особи Сталіна.
У зв’язку з гумористичними творами С. Олійника, котрий не висміює, а поетизує, утверджує зображуване, слід з’ясувати бодай два, принципово важливі, питання.
По-перше, певна сукупність творів, написаних у “позитивному” ключі, отримали, нехай і дещо невдале, визначення – позитивний гумор. Цей гумор підтримала критика, про нього із захопленням висловлювалися самі майстри сміху, водночас, як це неоднораз буває в літературному процесі, не уникаючи крайнощів. Одна з них – протиставлення “позитивного” гумору “критичному” і тим більше – сатирі; йому пророкується майбутнє; він, мовляв, має повністю замінити сатиру.
Навіть умудрений великим життєвим і художнім досвідом Остап Вишня з доброю наївною вірою говорив про наближення часу, коли “весь бур’ян викорчується на землі” і в літературі “буде сміх стверджуючий, радісний, ясний, теплий…”.
По-друге, під впливом захоплених відгуків критики на “позитивні” гуморески та переконливого Олійникового успіху в цьому жанрі в літературі дедалі зростав потік творів “позитивних”, а з-поміж них – немало й речей поверхових, безконфліктних, позбавлених правдивого життєвого змісту. Не уникнув художніх прорахунків і автор “Дипломата” й “Василя Хомича”, надрукувавши ряд віршів, що, по суті, лише фіксують “робочі” настрої і саму роботу персонажів (“Барабанщик”, “Капітан”, “Дружба”, “Гарячий момент” та ін.).
В умовах панування догматичних вимог і приписів стосовно літератури,- а одним з конкретних їх виразів була так звана “теорія” безконфліктності,- гостре, критичне слово сатири важко, але пробивало собі дорогу. І цьому сприяла творчість найперше Остапа Вишні, С. Олійника та декого з молодих їхніх побратимів. Беручи в поле свого зору дрібні й значніші хиби, комічні випадки, він іронічно, з нотками сатиричного письма розкриває посутні якості певного негативного факту, явища. Критичний пафос таких творів, як “Ромашка”, “У клубі”, “Ледаренчиха”, “Пригода в лісосмузі”, “Вказівок немає”, невисокий, та це й передбачалося задумом і обранням предмета висміювання: йдеться в них про в чомусь відсталих, не бездоганних,, але й не “пропащих” людей. Оповідач, добираючи жартівливого тону, показує, як висміюваний персонаж своєю дією і вчинком протиставляє себе іншим.
Прості, нічим особливо не ускладнені сюжети надають авторові достатньо простору для виявлення суперечності між дією, поведінкою персонажа і уявленням про те, як саме він мусив би діяти. На завершення ж сюжету подається маленьке відкриття цієї суперечності – робиться це дотепно, що й викликає сміх. Яскравий приклад – гумористичний вірш “Вказівок немає”.
Голова колгоспу, веде свою оповідь автор, міг би не раз відремонтувати місток, але нічого не робить, бо звик на всяке діло чекати вказівок згори. Коли ж, якось переїжджаючи через річку, зваливсь у воду й став виборсуватись до берега, люди з іронічним жартом зауважили:
– Чом тікаєш? Там сиди!
Це ж не подобає.
Бо ж вилазити з води
Вказівок немає!
Примітніші з-поміж Олійникових жартівливо-іронічних творів, правдиві й майстерні віршовані гуморески сприймаються як пристрілка до реальних, побачених у житті мішеней. З часом вибір тем і об’єктів висміювання укрупнюється, зростає й критичний пафос творів. Уже в збірках “Ознаки весни” (1950), “З щирим серцем, а про декого з перцем!..” (1953), “Дорога дама” (1954), “Який Сава – така й слава” (1955) поряд з віршами загально-декларативними й поверховими з’являються твори одверто сатиричного пафосу.
Це – “Дорога дама”, “Номенклатурний Мацепура”, “Канцелярський конвейєр”, “Агродіяч, або писар-сіяч”, “Лихо-дід”, “Командировочний голова”, “Самокритичний голова” та ін. Негативні персонажі, власне антигерої, постають у них як реальні люди.
Так, самокритичний голова несе в собі риси керівника-фразера, спритного у самовиправданнях і самозахисті. Своя, неповторна “цікавинка” цієї особи – тактична хитрість, пояснена ним же самим у такий спосіб:
Навіщо ждать, щоб хтось мене
Почав критикувати?
Я краше встану гнівно сам
Супроти себе дибки…
Антигерой фейлетонного твору… Суто олійниківський персонаж… Він вигадливий, він завжди “на висоті” і недарма його за самокритичність підхвалює начальство; колгоспний вожак дотепно витримує свою тактику: заводить у записнику спеціальну графу – “Мої ошибки” (істотна тут і мовна характеристика персонажа), вміло вдається і на зборах, і в спілкуванні з журналістами до самокритичних штампів. “Та вроді підтятися! Але ошибок маса є, куди не повернися!”
Художня переконливість сатири С. Олійника – в її життєвості. Герої та антигерої – люди в ній зі своїм обличчям, своїми рисами характеру, вдачі, “стилю” роботи тощо. І той же “номенклатурний” Мацепура, що скрізь завалює справу, і Лиходід, спроможний геть пропити колгоспне добро, і “командировочний” голова, що, наїжджаючи з міста, керує колгоспом, і обивателька-домосідка, що влаштувала собі панське життя за спиною чоловіка-керівника,- всі вони, утримувані народним коштом, мають і конкретні, індивідуальні риси, й риси художніх типів.
Цікава й та річ, що С. Олійник у ряді віршів фейлетонного звучання відкриває художній тип явища, узагальнений,
( шаржований і загострений тип ситуації і, власне, тип діяльності закладу, підприємства їй керівної установи. У фейлетонах “Про справу важливу і паперову зливу” та “Агродіяч, або писар-сіяч” він показує паперово-канцелярський бюрократизм у дії: в першому випадку бачимо, як завзята метушня в міністерстві (“Цокочуть, тріщать “ундервудів” ряди. Злітають з машинок інструкцій пуди!”) породжує таку ж канцелярську метушню в обласних, районних управліннях і як все те виявляється непотрібним для колгоспів; у другому йдеться про трудові канцелярські клопоти агронома Панька, які не потрібні хліборобам.
Влучність і ефективність сатири С Олійника як неодмінна її якість бачиться в тому, що поет не “пристосовує” своє слово до фактів і проблем дійсності, а вихоплює з виру буднів колоритні, неповторні життєві сюжети, конфлікти, комічні колізії й вигадливо інтерпретує їх, як казав Остап Вишня, “з смішного боку”. Вирішальна роль у цій художній інтерпретації зображуваного належить мові оповідача та персонажів – соковитій, лексично й стилістично багатобарвній, різноманітній в інтонаційному плані. Художньо “трансформовані” факти з життя під пером С Олійника стають правдивим, не сфальшованим свідченням про людину, її дії, характер тощо.
В цій правді зображення й виявляється одна з ознак народної сутності поетової сатири.
Риси її народності визначаються і тим, наскільки природні ідейна, громадянська переконаність автора, з якою він висміює все хибне й потворне, пафос благородного обурення негативним, пристрасть до утвердження ідеалу добра й справедливості, краси. Позиція читача, позиція народу – ось та точка зору, з якої виходить автор у своїх судженнях про ті чи ті явища дійсності. У творах “Пилип Краснобай”, “Данило Жук – кандидат наук”, “Дозвольте запевнить!..”, “Кока”, “Інститутка” саме з таких позицій С. Олійник зображує й художньо оцінює негативне.
Відверто критично, зневажливо ставиться поет-сатирик до негативних персонажів, лаконічними штрихами змальованих у віршах “Тихенький Мефодій”, “Любитель мелодій” і “Обласний добродій”, що склали цикл “Неспіймані…”. У кожному з них коротко окреслюються способи нечесного набування всіляких побутових благ і на закінчення подається пряма вказівка на злочинний характер дій цих антигероїв: “звіть лісогуба: Неспійманий злодій!” (“Тихенький Мефодій”); “Ловкач і пронира, Неспійманий злодій!” (“Любитель мелодій”); “Кажіть йому в вічі: Неспійманий злодій!” (“Обласний добродій”).
В іншому циклі – “Бур’яни” – автор докладніше й глибше подає сатиричні портрети антигероїв, на цей раз керівників районного масштабу. Провідний мотив циклу визначається народною мудрістю-прислів’ям – “Погану траву – з поля геть!”, персоніфікуючись у кожному з віршів окремою назвою цього шкідливого зілля – перекотиполя, дурману, осоту. Зокрема, влучні штрихи до образу негативного персонажа відтворює автор у вірші “Осот”- про “діяча крутої вдачі”, який уміє якнайліпше подбати про себе й завжди вийти сухим з води (“…Змайструє рапорт “перший сорт”, Замилить вищим очі І їде в серпні на курорт В благословенні Сочі…”).
Українська сатира і гумор значною мірою завдяки С Олійнику знаходить дорогу до кабінетів бюрократів, дачних “маєтків” новітніх вельмож, до управлінь, в коло міщан-обивателів, спекулянтів-ловкачів, молодих дармоїдів, губителів природи. Сатиричні портрети їх змальовані дотепним викривальним словом, відзначаються багатством і влучністю спостережень, свіжістю неповторних індивідуальних рис, цінних для характеристики персонажів. До таких сатиричних героїв належать той же партійний керівник-кар’єрист Осот (“Осот”); колгоспний голова, котрий, дбаючи про механізацію на фермах, зовсім забуває про потребу побутовлаштування колгоспників (“Бугай під торшером”); керівний діяч, що вдовольняеться становищем “золотого” середнячка в господарюванні (“Карась-середняк”); рибалки-браконьєри (“Пес Барбос і повчальний “крос”) тощо.
А втім, не оминемо й складності творчої еволюції поета-сатирика. У 40-ві роки, та й у наступні десятиліття, йому не завжди щастить досягти гармонії між творами і правдою народного буття. По-перше, С Олійник не уникнув поширеної в тогочасній поезії не найліпшої “традиції” відгукуватися на політичні події, писати вірші на загальнодекларативні теми (“За щастя усіх!..”, “їхав я степом…”, “На рівнині приазовській”, “Зростив їх народ”).
По-друге, як поет-сатирик, тісно пов’язаний з щоденною пресою, він тримав руку на пульсі життя й, зрозуміло, відгукувався своїм словом на штучно розбурхувані в суспільстві соціально-виробничі, політичні, творчо-мистецькі кампанії. Згадаймо хоча б “боротьбу” за пильність, проти “ротозійства (віршований фейлетон “Блондинка”); виступи за повсюдне впровадження “королеви ланів” кукурудзи (“Йде полями Королева”); піддання анафемі абстракціонізму в літературі та мистецтві (“Автомодерніст”, “На абстрактній кобилі”). Такі твори – і в цьому полягає основна їхня вада – служили фальшивій ідеї й скоро виявляли свою тимчасовість, вони залишались у минулому, як і нічим не виправдані, наприклад, такі нахваляння персонажів: “На обидві вже лопатки (тобто: переганяємо.- Авт.) кладемо в труді ми США”.
Зауважимо і той факт, що ряд віршованих фейлетонів С. Олійника на зовнішньополітичні теми, наприклад, “Паліям війни на згадку”, “Ялинка дяді Сема”, “Міжнародна квочка”, “Бонський баламут” з плином часу втратили свою змістово-художню цінність.
З роками С. Олійник дедалі активніше розробляє морально-етичну тематику, в чому переконує чимало широковідомих його творів, які увійшли до збірок “Батьки і діти” (1970), “Готов почати все спочатку” (1974), “…В ім’я добра – супроти зла” (1977) і до останньої,, прижиттєвої, “Де Іван?” (1982). Це жива, предметна, приперчена сатиричним сміхом розмова досвідченого митця про гостре, наболіле в нашій дійсності, а саме: про “речовізм”, прагматичне ставлення дітей до праці батьків (“Батьки і діти”, “Пухова хустка”, “Мамина хата”); про безконечні, нехай і з поважної причини, застілля (“Проводжали в армію Петра”); про байдуже ставлення людей до безвідмовного на допомогу сільського майстра-самородка (“Де Іван?”); про байдужих до народної культури і до “бабиної мови” молодих батьків, які все ж оддають своє дитя бабусі в село на виховання (“Розлука баби і внука”). Такі твори – це художньо досліджені митцем життєві історії, це художньо осмислена ним частка живого життя.
Талант С Олійника дістав своє виявлення в різних жанрах і формах художньої творчості. Автор багатьох широко-знаних гуморесок та фейлетонів, він успішно виступає з творами на літературно-мистецькі теми, з гумористичними віршами для дітей і юнацтва (цикл “Чудо в черевику”), з усмішками за мотивами народної творчості. У творчому активі письменника – автобіографічні новели (зб. “З книги життя”, 1968, 1972), в яких він правдиво, із щирим, теплим усміхом оповів про свій шлях в літературу і про незабутні зустрічі на цьому шляху.
Творчість С. Олійника збагатила українську сатиру і гумор, стала самобутнім художнім явищем в літературі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)