Тема любові до рідної землі
“Колисав мою колиску вітер рідного Поділля…” Так ще на світанку минулого сторіччя натхненно й поетично висловив свою любов до “малої Вітчизни” знаменитий мій земляк – галичанин Богдан Лепкий. Так, мене народила земля золотого Поділля. А Поділля – це, насамперед, крислаті поля, покриті золотими пшеницями, які хвилюються під подувом вітру, начебто море. Це найкращі види, які мені довелося бачити у своєму житті
Ні, напевно, більшої радості, як пізньою порою йти теплою курною стежкою всупереч полям, покритим пшеницями. Поділля
Поділля – це люди. Можливо, не найкращі у світі, але й не найгірші. Їхнє життя, проходить між роботою й вірою, між полем і церквою, вона не легка, але гідне найбільшої пошани
Що ще розповісти про Поділля? Розповів би про його багатостраждальну історії, але де взяти стільки слів для цього! Та й не вміститься та кривава Історія навіть у самих товстих фоліантах. Писали її И. Франко
Що ж, можливо, це й краще. Виходить, прийде подільському вітру створити ще не одного генія
Виходить, життя буде тривати – у біленьких хатках біля золотих пшениць: біле в золотом. Мені здається, що людина, що настільки поетично сприймає природу, так тонко відчуває її мовчазну красу, – це духовно богатий людина. Хіба може байдужий у звичайному пейзажі побачити знайому й разом з тим нову красу природи рідного краю?!
Хіба може “убогий духом” проникнути в далечінь віків, перегорнути явно героїчні сторінки нашої нелегкої історії, щоб засвідчити цим ще раз своя пошана й повага до своїх предків?!
Степ і козацькі могили… Для когось це, можливо, лише сірий, непримітний пейзаж, на якому ніде погляду зупинитися. Але яке роздолля для уяви, думок і асоціацій у людини з поетичною щиросердечною організацією!
Він уміє побачити красу у всьому, адже тиха, непримітна краса – це також краса. Він, ця людина, знає, що й де болить “зеленим степам нашої північної України”. Він – людина мудрий, тому що тільки мудрий розуміє Мова природи. Що дає авторові цих задушевних ліричних роздумів рідна Природа?
Багато чого. Те, що закрите на сім замків для нецікавого й байдужого серця: думки й почуття, спогади й мрії, гостре відчуття краси життя, стійкості й незламності людського духу, прагнення ксчастью.
Людина, який живе в нерозривній єдності із природою, тим і відрізняється, що він постійно намагається збагатитися ще й ще, розвити свій смак, виростити духовно. Природа прекрасніше будь-якої пори року. Але з особливою теплотою я чомусь згадую кришталево-чисті літні світанки свого дитинства, згадую гарячі тропи, якими бігав малим.
Мені світило сонце – і мені належав цілий мир. Пам’ятаю теплий подих паруючої ріки пекучого дня, і схилену над водою стару вербу, і прохолодні джерела в тіні таких знайомих дерев
А або подобається вам весняний ліс, коли відходять проліски, а починають синіти фіалки, облиті золотими променями? На тендітних і струнких берізках вирізьблюється перший листик, ніжне, начебто дитячий подих. Весна причаїлася в сірій корі дерев, у зеленій траві, у воді.
А геть коштують верби, уже опушені зелененьким листочком, і, здається, чують сплески журавлів у піднебесся, легенький, бентежний передзвін – прозорий, кришталевий. Лагідне, шовковисте повітря купає мої очі, вся земля начебто випромінює благодатну енергію, що допомагає рости не тільки траві, квітам, деревам, але й моїм мріям. Коли я буваю наодинці з рідною природою, то забуваю про усім.
На душі стає привільно й щасливо, кудись зникають повсякденні й не завжди потрібна турбота. Вся наша суєтність відходить на другий план, і тільки одна думка пульсує десь на самому низі серця – думка про те, що я по-справжньому щасливий
Ми взрослеем, ми міркуємо про нові поняття, ми пізнаємо цей складний мир, але скрізь на цій нелегкій дорозі будуть виникати (нехай навіть у спогадах) золоті, найбільш дорогі “образи” дитинства – картини рідної природи
(1 votes, average: 5.00 out of 5)