Внутрішня логіка романтичного мистецтва приводить Гюго
Віктор Гюго – син наполеонівського генерала, глава прогресивних романтиків, пер Франції, великий гуманіст, один із учасників і правдивих істориків бурхливих і стрімких подій XIX століття. Шлях Гюго-поета, драматурга, прозаїка, теоретика романтизму і суспільного діяча охоплює більш, ніж півстоліття, і дотепер надихає на справедливі і розумні справи. Його мистецтво насичене такими думками, що вічно хвилюють душу людини і манять серце.
Віктор Гюго був переконаний у величезному виховному значенні літератури, прагнув до того, щоб його твори
Так, у “Знедолених” суперечка між Жаном Вальжаном і Жавером набуває філософського значення: перемагає не юридичний закон, якому служив Жавер, а моральний – ідея перемоги добра і справедливості.
Не стільки зміні історичних епох,
Людська душа, що звільняється від середньовічної моралі і прагне до відродження, – така головна думка першого значного твору В. Гюго. “Собор…” – твір, що відображає минуле крізь призму поглядів письменника-гуманіста XIX століття, який прагнув підкреслити ті особливості минулого, котрі повчальні для сучасності. В основі роману – історичні події XV століття у Франції, епоха переходу від середніх віків до Відродження. В основі сюжету – мелодраматична історія циганки Есмеральди. Історія пробудження і загибелі кохання розгортається на тлі середньовічного Парижа. Символом середньовіччя є сам собор.
Слід сказати, що всі образи роману символічні. Клод Фролло уособлює середньовіччя, Есмеральда – Відродження, Квазимодо – сам процес переходу: за зовнішнім потворним виглядом дзвонаря криється ангельська душа.
Кохання облагороджує Квазимодо, для Клода воно згубне, тому що він не здатний відчувати щире земне людське почуття.
Саме в соборі – цитаделі середньовіччя – панує сум’яття Жах і страх відчуває служитель вівтаря перед світлом, яке випромінює друкарський верстат Гуттенберга. Фролло заявляє: “Книга вб’є будівлю.” Церковна кафедра, усне слово і слово рукописне били тривогу в страху перед друкованим словом. Історична специфіка епохи передана саме в описі побуту, у своєрідності звичаїв, традицій, обрядів, забобонів.
Колись цільне життя, зосереджене в соборі і довкола нього, тепер перетворилось на камінь, чужий сучасній епосі. Однак саме тому собор постає не тільки як архітектурна споруда, але і як середньовічний епос, книга, у якій зберігся скороплинущий час.
“Собор Паризької Богоматері” – твір романтичний за стилем і методом.
У романі є і перебільшення, і контрасти, і велика кількість виняткових, мелодраматичних положень. Сутність образу розкривається не стільки на основі розвитку характеру, скільки в протиставленні його іншому контрастному образу.
Але внутрішня логіка романтичного мистецтва приводить Гюго до того, що взаємовідношення між різко контрастними героями здобувають винятковий, перебільшений характер, який сприяє виникненню тих ефектів, що прийнято називати мелодраматичними. Так, Есмеральда у своїй красі й легкості протиставлена похмурому фанатику Клоду Фролло, з одного боку, і потворному Квазимодо – з іншого. Контраст поглиблюється, коли справа доходить до взаємин, до самої дії: Фролло, перейнятий богословською вченістю, відчужений від світу, від плоті, виявляється одержимим шаленою, тваринною пристрастю до Есмеральди, а забитий, потворний Квазимодо весь осяяний безкорисливою і відданою закоханістю в неї.
На тому ж контрасті засновані і взаємини між Есмеральдою і Фебом. Тільки протиставлені тут не фізично прекрасне і фізично потворне, а прекрасне і потворне душевного світу героїв: глибина кохання, ніжність і тонкість почуттів у Есмеральди – і убогість, вульгарність фатуватого дворянина Феба.
Фінал роману нагадує кінець трагедії Шекспіра “Ромео і Джульєтта”: тіло Есмеральди кинуте в підземелля, туди пробирається Квазімодо і вмирає, обіймаючи її. Герої Гюго, як і герої Шекспіра, гинуть, але епоха гуманізму, що виправдовує земні людські почуття і засуджує аскетизм, на думку автора, невблаганно наближається.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)