Закоханість вказує людині, яким він має бути
Вірші Анни Ахматової, присвячені коханню, стали найбільш популярним у її творчості. Чи не відразу після появи першої книги, а потім “чоток” і “Білої зграї” в особливості, стали говорити про “загадку Ахматової”. Сам талант був очевидним, але незвична, а значить, і неясна була його суть. Як пояснити, наприклад, привабливе поєднання жіночності і крихкості з тією твердістю і виразністю малюнка, що свідчать про владності і неабиякою, майже жорсткої волі?
Спочатку хотіли цю волю не помічати, вона досить суперечила “еталону жіночності”.
Але якщо страждання люблячої душі так неймовірно – до мовчання, до втрати мови – замкнуто і обвуглені, то чому так величезний, такий прекрасний та пленительно достовірний весь навколишній світ? Справа, очевидно, в тому, що, як у будь-якого великого поета, її любовний роман був ширше і багатозначне своїх конкретних ситуацій. У складної музики ахматовської
Вона писала згодом у “Поемі без героя”, що постійно чула незрозумілий гул, як би якесь підземне клекіт, зрушення і тертя тих початкових твердих порід, на яких споконвіку і надійно грунтувалася життя, але які стали втрачати стійкість і рівновагу.
Самим перший передвістям такого тривожного відчуття був вірш “Перше повернення” з його образами смертельного сну, савана і похоронного дзвону, із загальним відчуттям різкою і безповоротної зміни, що сталася в самому повітрі часу. У любовний роман А. Ахматової входила епоха – вона по-своєму озвучувала і переінакшував вірші, вносила в них ноту тривоги і печалі, мали більш широке значення, ніж власна доля.
Саме з цієї причини любовна лірика А. Ахматової збігом часу, в передреволюційні, а потім і в перші післяреволюційні роки, завойовувала все нові і нові читацькі кола і покоління і, не перестаючи бути об’єктом захопленого уваги тонких поціновувачів, явно виходила із, здавалося б, призначеного їй вузького кола читачів Ця “крихка” і “камерна “, як її зазвичай називали, лірика жіночої любові початку незабаром, і, на превеликий подив, не менш принадно, звучати також і для перших радянських читачів – комісарів громадянської війни і робітниць в червоних хустинках. На перших порах настільки дивна обставина викликало чимале зніяковіння – перш за все серед пролетарських читачів.
Треба сказати, що радянська поезія перших років Жовтня та громадянської війни, зайнята грандіозними завданнями повалення старого світу, любила образи і мотиви, як правило, вселенського, космічного масштабу, вважають за краще говорити не стільки про людину, скільки про людство або, в усякому разі, про масу, була спочатку недостатньо уважною до мікросвіту інтимних почуттів, відносячи їх до розряду соціально небезпечних буржуазних забобонів. З усіх можливих музичних інструментів вона в ті роки віддавала перевагу ударним. На цьому тлі гуркітливим, які не визнавали півтонів і відтінків, у сусідстві з громоподібними маршами і “залізними” віршами перших пролетарських поетів, любовна лірика Анни Ахматової, зіграна на приглушених скрипках, повинна була б за всіма законами логіки загубитися і безслідно зникнути. .
Але цього не сталося. Молоді читачі нової, пролетарської, що поставала на соціалістичний шлях Радянської Росії, робітниці і робітфаківці, красноармейка і червоноармійці – всі ці люди, такі далекі і ворожі сам світ, оплаканого в ахматовських віршах, тим не менш помітили і прочитали маленькі, білі, витончено видані томи її віршів, які продовжували незворушно виходити всі ці вогненні роки.
А. Ахматова дійсно найхарактерніша героїня свого часу, виявлена в нескінченному розмаїтті жіночих доль: коханки і дружини, вдови та матері, змінює і що залишається. А Ахматова втілила в мистецтві складну історію жіночого характеру переломної епохи, його витоків, ломки, нового становлення. Герой ахматовської лірики складний і багатоликий.
Він – коханець, брат, друг, що постав у бесконечномразнообразіі ситуацій: підступний і великодушний, вбиває і воскрешає, перший і останній.
Але завжди, при всьому різноманітті життєвих колізій і життєвих казусів, при всій незвичайності, навіть екзотичності характерів, героїня або героїні Ахматової несуть щось головне, споконвічно жіноче, і до нього-то пробивається вірш в оповіданні про яку-небудь канатної танцюристи, наприклад, йдучи крізь звичні визначення і завчені становища (“Мене покинув в новолуння / / Мій друг коханий. Ну так що ж! “) до того, що “серце знає, серце знає”: глибоку тугу залишеної жінки. Ось ця здатність вийти до того, що “серце знає”, – головне у віршах А. Ахматової. “Я бачу все, / / Я все розумію”.
Але це “все” висвітлено в її поезії одним джерелом світла. Є центр, який як би зводить до себе увесь інший світ її поезії, виявляється її основним нервом, її ідеєю і принципом. Ця любов. Стихія жіночої душі неминуче повинна була почати з такої заяви себе в любові. Саме тут народжувалися справді поетичні відкриття, такий погляд на світ, що дозволяє говорити про поезію Ахматової як про нове явище в розвитку російської лірики ХХ століття.
У її поезії є й “божество”, і “натхнення”. Зберігаючи високе значення ідеї любові, пов’язане із символізмом, Ахматова повертає їй живий і реальний, аж ніяк не абстрактний характер. Душа оживає “не для пристрасті, не для забави, а для великої земної любові”.
“Велика земна любов” – ось рушійне початок всієї лірики Анни Ахматової. Саме вона змусила по-іншому – вже не символістські і не акмеістскій, а, якщо скористатися звичним визначенням, реалістично – побачити світ.
Те п’ята пора року, Тільки його славослів’я. Дихай останньої свободою, Тому, що це – любов.
У цьому вірші А. Ахматова назвала любов “п’ятою порою року”. З цього-то незвичайного, п’ятого, часу побачені нею інші чотири, звичайні. У стані любові світ бачиться заново. Загострені і напружені всі почуття. І відкривається незвичайність звичайного. Людина починає сприймати світ з подесятереною силою, дійсно досягаючи у відчутті життя вершин.
Світ відкривається у додатковій реальності: “Адже зірки були більшими, адже пахли інакше трави”. Тому вірш Ганни Ахматової так предмети: він повертає речам первозданний сенс, він зупиняє увагу на тому, повз чого ми в звичайному стані здатні пройти байдуже, не оцінити, не відчути. “Над засохлої берізкою м’яко плаває бджола” – це побачено вперше.
Тільки жінка з її умінням не просто відчувати, але й передчувати, не просто мислити, а й відчувати, не просто страждати самої, а й втілити у власних муках і переживаннях страждання мільйонів могла створити таку ні на що не схожу любовну лірику. І в цьому – велика загадка творчості Анни Ахматової.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)