Живучість “Шариковщини” як соціального й морального явища (по повісті М. А. Булгакова “Собаче серце”)
Михайло Опанасович Булгаков – писатель, як говорять, від Бога, златоуст. Здивуйтельний талант його вражав побратимів по перу – А. Толстого, Горького, Волошина, Пастернаку… Творчість Булгакова – вудьвительное явище російської художньої культури XX століття. Трагична доля Майстра, позбавлений можливості бути надрукованийним, почутим.
З 1927 по 1940 рік, до дня своєї смерті, Булгаков не побачив ні одного свого рядка впечати.
Творчість Булгакова многообразно. Але особливе місце в ньому займає тема, яку можна було б назвати “трагедією
“Дикий ми, темний, несчастний народ”, – записав він з гіркотою у своєму щоденнику 26 жовтня 1923 року. Але “нещастя” не прийшло до російського народу якось саме собою, воно було, на думку пісателя, створене От ці думки й стремился автор розвити у своїх добутках. Наибільш яскраво вони відбиті в статті “Грядущие перспективи”, у повісті “Собаче серце” і в інших добутках.
У своєму знаменитому листі “Правительству СРСР”, написаному в один із самих драматичних моментів його життя, наприкінці березня 1930 року, Булгаков
Він сміливий сатирик Його головний принцип – “сатира не терпить оглядки”. На вищий щабель сатиричної фантастики письменник піднімається в соціально-філософських повістях “Фатальні яйця” і “Собаче серце”. Думка про те, що голий прогрес без опори на моральність несе людям загибель, по-новому виражається письменником у джигунівти “Собаче серце”.
Складати Булгаков початків дуже рано – у відроческие роки. Насмішкуватість, художественний артистизм, тяга до театральності, а згодом до пильного аналізу сформировали його неповторний стиль Уже в ранній прозі закладена булгаковська таємниця – таємниця фантастичного, фантасмагорического, таємниця двойственностии самозаперечення, таємниця чортівні. Це не тільки данина літературної традиції (у тому числі німецьких романтиків, особенно Гофмана): соціальна й літературная життя було настільки безглузде, алогічна, потворна, що цілком могла здаватися надприродною.
Всім кращим, написаним Булгаковим в 20-х роках XX століття, – непримиренне обітрицание поваленої й зіпсованої действительности, тої, котра ввійшла в його добутки, по якій пронісся бісівский шабаш.
Однак при очевидній схильності автора до фантастики його сатира нещадно реалистична, конкретна, історично й психологически достовірна; час, міста й люди злиті тут у картину мальовничу й переконайтельную, недарма є поняття “булгаковська Москва”, “булгаковський Київ”. Повість “Собаче серце” відрізняється гранично ясною авторською ідеєю. Коротко її можна сформулювати так: здійснившишаяся в Росії революція з’явилася не результатом природного социально-економического й духовного розвитку суспільства, а безвідповідальним і передчасним експериментом; тому необхідно страну повернути, по можливості, у її прежїї природний стан.
Ця ідея реалізується письменником в аллігорической формі за допомогою превращения невигадливого, добродушного пса в нічтожное й агресивна людиноподібна істота При цьому в дію вступає цілий ряд осіб, при зіткненні яких виявляються багато роблем загального або приватного порядку, надзвичайно интересовавшие автора. Але й вони найчастіше прочитиваются алегорично. АлеГореї нерідко багатозначні й можуть мати неякдо трактувань.
Цю повість, написану в 1925 році, Булгаков так і не побачив надрукованої, вона була вилучена в автора разом з його дневниками співробітниками ОГПУ під час обшуку 7 травня 1926 року.
“Собаче серце” – остання сатирическая повість Булгакова Вона уникла вчачисти своїх попередників – не була висмеяна й розтоптана лжекритиками від “зветской літератури”, тому що вийшла у світло лише в 1987 році. В основі сюжету лежить історія великого експерименту. Усе, що відбувалося навколо й що йменувалося будівництвом социализма, сприймалося Булгаковим іменале як експеримент – величезний по масштабам і більш ніж небезпечний.
Про це автор у своєму добутку й чи попереджаєтателей. Булгаков вважав своїм обов’язком “завзяте зображення російської інтелігенції як кращого шару в нашій країні”. Він уважи тельно-любовно ставився до свого героя-ученому; у якімсь ступені професор Преображенський – втілення російської культури, що йде, культури духу, аристократизма.
Професор Преображенський, літній уже людина, живе уединенно в прекрасний комфортабельній квартирі.
Автор любуется культурою його побуту, його вигляду – Михайло Опанасович і сам любив аристократизм у всьому, один час він навіть носив монокль. Гордий і величний профессор Преображенський, що так і сипле стародавніми афоризмами, світило московської генетики, – геніальний хирург, займається модними й прибутковими операціями по омолодженню старіючих дам і жвавих старців: нещадний авторская іронія – сарказм у відношенні процветающих непманів. Але професор задумує поліпшити саму природу, він вирішується позмагатися із самим Життям і створити нового человека, пересадивши собаці частина людського мозку.
У булгаковській повісті по-новому звучить тема Фауста, і вона також трагична, вірніше, по-булгаковски трагикомична. Лише після “здійснення” учений усвідомлює всю безморальність “наукового” насильства над природою й людиною. Професор, що здійснює превращение пса в людину, носить прізвище Преображенский, а сама дія відбувається в переддень Різдва.
Тим часом усіма візможними засобами письменник указує на протиприродність що відбувається, затверджує, що це є антиутвір, пародію на Різдво. І по цих ознаках можна сказати, що в “Собачому серці” уже проглядаються мотиви останнього й кращого твору Булгакова – романа про диявола.
Взаємини вченого й вуличного пса Кульки-Шарикова становлять основу цюжетной канви повести Створюючи образ Шарика, автор, безумовно, використовував літіратурную традицію. І тут він треба своєму вчителеві Гоголю, його “Запискам сумасшедшего”, де в одній із глав людин показаний із собачої точки зору й де говорится: “Собаки – народ розумний”. Близький авторові великий німецький романтик е. Гофман з його котом Мурром і розумними говорячищими собаками У тканину оповідання вплітається внутренний монолог Кульки, вічно голодного, бідолашного вуличного пса. Він дуже недурний, по-своєму оцінює побут, вдачі, характери Москви часів непу.
Змерзлий, голодний пес, до того ж ошпарений, спостерігаючи життя вулиці, робить умовиводу: “Двірники із всіх пролетарів сама мерзенна мерзота”; “Кухар попадається різний. Например, покійний Улас Спречистенки. Яккім життя врятувало”.
Він співчуває бідній панянці-машинистке, що змерзнула, “бегущей у підворіття в любовникових фельдеперсових панчохах”. “Їй і на кінематограф не вистачає, на службі з неї відняли, тухлятиною в їдальні нагодуйчи, так половину її столовских сорока копійок завгосп украв… ” У своїх думках-представлениях Кулька протиставляє бідної девушке образ торжествуючого хама – нового хазяїна життя: “Я тепер голова, і скільки не накраду – усе на жіноче тіло, на ракові шейки, на Абрау-Дюрсо”. “Жаль мені її, жаль.
А самого себе мені ще більше жаль”, – ремствує Кулька. Побачивши Пилипа Пилиповича Преображіночого, Кулька розуміє: “він розумової праці людина… цей не стане пинать алегой”. И от Кулька живе в розкішній профессорской квартирі.
З’являється одна з ведучих, наскрізних тим творчості Булгакова — тема Будинку як осередку человечесякий життя. Більшовики изничтожили Будинок як основу сім’ї, як основу суспільства. Прожитому, теплому, здавалося, вічно прекрасному будинку Турбиних (“Дні Турбиних”) писатель протиставляє “распадную” Зойкину квартиру (комедія “Зойкина квартира”), де йде люта боротьба за житлоплощу, за квадратні метри Може бути, тому в булгаковських повістях і п’єсах стійка сатирична фігура – голова будинокгрудки?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)