Багатство проблематики поетичної спадщини Вороного
Він народився одною року з Лесею Українкою – в час, коди українське слово переслідувалося й принижувалося, злочинно замовчувалося й переслідувалося. На душу українця – горду й вільнолюбиву – було накладено кайдани усвідомлення своєї “вторинності”, меншовартості. Та орлам не страшні пута – вони розбивають їх і сміливо шугають під небесами:
Душа бажає скинуть пута,
Що в їх здавен вона закута,
Бажає ширшого простору –
Схопитись і злетіти вгору…
Дух новаторства, непокори, підхоплення нових художніх віянь,
Поет шукає нові теми і шляхи їх реалізації, підіймає в поетичних творах важливі морально-етичні та соціальні проблеми. Своїм художнім словом закликає кожного підносити духовність, не бути байдужими, “млявими та недужими” у вирішенні актуальних проблем. Митець переконаний у тому,
Для митця у всі часи головною була проблема свободи творчості. Тільки ті поетичні рядки, які викликані власними багатими емоціями, хвилюють читача. Вірші, написані на замовлення, – це поетова ганьба.
Захоплення модернізмом аж ніяк не завадило Вороному писати твори, пройняті щирою любов’ю до народу, його традицій, пошаною до його лицарів. Недаремно академік О. Біленький назвав творчість Миколи Вороного “явищем високої художньої цінності”. Поет був твердо переконаний, що ніхто “Поезію – царицю” не посміє “кинуть у в’язницю”, бо не можна “свобідний творчий дух скувати”.
Глибоким патріотизмом пойнятий вірш “На свято відкриття пам’ятника Іванові Котляревському”, в якому автора “Енеїди” піднесено на високий п’єдестал пошани, бо його служіння рідному слову – то справжній громадянський подвиг, який поклав початок відродженню національної ідеї.
У добу революційних піднесень лірика Вороного не ідеалізувала нові перетворення, а щиро закликала берегти, охороняти здобуту свободу, боротися за “нації права” не словом, а мечем.
У розв’язанні морально-етичних проблем засобами поезії М. Вороннй стоїть на позиціях народних уявлень про честь, совість, порядність,
Справедливість, милосердя. У вірші “Легенда”, опрацювавши старовинний міфічно-фольклорний сюжет про материнську любов, Микола Вороний подає нам схвильовану й повчальну розповідь про серце матері, в якому любов до своєї дитини і почуття всепрощення живуть вічно. Це вірш-застереження, вірш-вирок тим дітям, які цю істину забули або не розуміють.
Любов до матері й любов до вітчизни – ось два найсильніших почуття, що роблять людину непереможною. У поемі “Євшан-зілля” ця думка звучить з особливою силою. Які б випробування не зустрілися на шляху людини, вона завжди має пам’ятати, чиєї землі вона дитина. Син половецького хана, взятий у полон ще підлітком, на якийсь час забуває рідний край, та пам’ять серця оживає, коли юнак почув запах степової трави – євшану.
Вже ніщо не змогло зупинити сина половецьких степів на шляху до рідної домівки.
“Де ж того євшану взяти, того зілля-привороту, що на певний шлях направить, – шлях у край свій повороту?” – схвильовано запитує поет, звертаючись до тих українців, які розійшлися по всіх-усюдах, забувши про свою батьківщину.
Висока культура вірша, прагнення поєднати в своїй творчості кращі традиції європейської лірики з новаторськими пошуками, досягти художньої досконалості, збагатити українську лірику ідейно й тематично ставлять Вороного на високий п’єдестал авторитету національної культури.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)