“Благословен той час великий, урочистий, як ти постав!” (Микола Вороний) – Микола Вороний (1871-1938)
Підручник Українська література 10 клас
ХХ Століття
Її я славлю, і хвалю,
І кожну їй хвилину Готов оддати без жалю.
Мій друже, я Красу люблю…
Як рідну Україну!
(Микола Вороний)
Микола Вороний – талановитий поет, літературний критик, перекладач, театрознавець, публіцист, журналіст, актор, режисер, громадський діяч. Як митець – новатор він експериментував з поетичною формою, як знавець європейських літератур і перекладач з кількох мов упроваджував новітні художні стилі й методи, переносячи їх на український грунт.
Як теоретик літератури він також орієнтував вітчизняних митців на поетику модернізму.
“Благословен той час великий, урочистий, як ти постав!” (Микола Вороний)
Микола Кіндратович Вороний народився 6 грудня 1871 року на Катеринославщині (сучасна Дніпропетровська обл.) у ремісницькій сім’ї. Його батько походив з кріпаків, а мати – зі шляхетського роду Колачинських, відомого кількома поколіннями духовенства, а передусім – освітнім діячем Прокопом Колачинським, ректором Києво-Могилянської академії.
Зразком лицарського духу був для малого Миколки
Пам’ятаєте й провідну ідею твору: “Краще в ріднім краї милім / Полягти кістьми, сконати, / Ніж в землі чужій, ворожій / В славі й шані пробувати!”.
Через півроку після народження сина родина переїхала на Слобожанщину. Дитинство Миколи Вороного минуло у Харкові, де він навчався у початковій школі й реальному училищі. Після наступного переїзду сім’ї Микола продовжив навчання у Ростовському реальному училищі, звідки був виключений за участь у нелегальних народовольчих гуртках, читання і поширення забороненої літератури.
Виключення потягло за собою нагляд поліції з позбавленням вступу до вищої школи й права жити у великих містах Російської імперії.
Нелегально перебуваючи в Харкові, Микола Вороний вступив до “Братства тарасівців” – таємної політичної організації, що виборювала державну незалежність України.
Позбавлений можливості навчатися в Росії, Микола Вороний вирішує здобувати вищу освіту в Європі. Юнак мріяв про Софійський університет, в якому викладав авторитетний вчений Михайло Драгоманов, проте коли надумав туди поїхати, надійшла сумна звістка про смерть Михайла Петровича. 1895 року Вороний виїжджає за кордон, навчається на філософському факультеті у Віденському, а згодом у Львівському університетах. Життя у Львові інтелектуально збагатило майбутнього письменника.
Він познайомився з Іваном Франком, згодом навіть став хрещеним батьком Франкового сина. Період становлення особистості Миколи Вороного позначений духовним впливом Великого Каменяра. Саме Іван Франко залучає його до праці в редакції журналів “Житє і слово”, “Зоря” та газет “Громадський голос”, “Радикал”; рекомендує Вороного як режисера театрові “Руська бесіда”. Захоплення театром 1897 року приводить Миколу Кіндратовича до роботи в мандрівних трупах Марка Кропивницького, Панаса Сакса – ганського, Миколи Садовського та інших, що виступали на Східній Україні.
Своєрідним антрактом у акторських мандрах були роки життя Вороного в Катеринодарі (1901 – 1903).
Працюючи у банку, митець не припиняв активної літературно-громадської діяльності: виступав з публікаціями у “Літературно-науковому віснику”, альманасі “З-над хмар і долин”, діяв у підпільних гуртках. Деякий час Микола Кіндратович мешкав у Харкові, Одесі, згодом – у Чернігові, де працював у земстві. Київ став постійним місцем проживання з 1910 року. В 1911 році Вороний видав збірку “Ліричні поезії”, у 1913 – “В сяйві мрій”. Віршем “За Україну!” митець привітав національну революцію 1917 року: “За Україну! / З огнем завзяття / Рушаймо, браття, / Всі вперед! / Слушний час / Кличе нас – / Ну ж бо враз / Сповнять святий наказ!”.
Твір був покладений на музику композитором Ярославом Ярославенком. Ця маршова пісня супроводжувала усі громадські зібрання в Галичині, стала своєрідним гімном української революції. Твір увійшов до однойменної збірки патріотичної лірики, виданої 1921 року в Польщі. Крах УНР зумовлює виїзд митця у 1920 році за кордон. Спочатку Вороний жив у Варшаві, згодом у Львові, де викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені Миколи Лисенка.
У 1926 році змучений ностальгією за рідним краєм Вороний повертається до Харкова, де отримує посаду завідувача літчастини оперного театру. Згодом переїздить до Києва, поринає у педагогічну і літературну роботу, видає книгу вибраного “Поезії” (1929).
Палкий прихильник і шанувальник європейської літератури, Микола Вороний активно перекладав її взірці українською мовою. Найчисленнішими є його переклади з французької (поезії Армана Сюллі-Прюдома, Поля Верлена, Моріса Метер – лінка), німецької (вірші Генріха Гейне, “Ткачі” Гергарта Гауптмана), польської (“Мазепа” Юліуша Словацького), російської (“Скупий рицар”, “Кам’яний гість”, “Моцарт і Сальєрі” Олександра Пушкіна) літератур. У перекладацькому доробку митця – староіндійська, перська та японська поезія, як-от “Капличка” Охари То Ко: “Стоїть самотою капличка. / Череп’яна дахівка понищена, / Туман фіміами курить безупинно, / Двері упали…
А місяць / Вгорі причепив свій одвічний ліхтар”. Багато дослідників творчості Вороного зауважували, що майже всі перекладені твори залишили слід в оригінальній практиці митця.
30-ті роки були тяжкими для письменника через політичні репресії: заборона жити в Україні й вислання в Росію, арешт і засудження до семи років робіт у таборах сина Марка, теж поета, публіциста, який загинув 1937 року на Соловках. Самого Миколу Вороного було заарештовано в квітні й розстріляно 7 червня 1938 року як ворога народу, а його твори заборонено друкувати. “Може, – зазначав Григорій Вервес, – найбільше Вороному пощастило з перекладом “Інтернаціонала”, який виконувався на різних урочистих зібраннях навіть тоді, коли поет перебував на засланні або за гратами”. Лише в часи незалежності України ім’я Миколи Вороного реабілітовано, а слово поета з новою силою зазвучало на рідній землі, яку він так любив: “Гей, кому щомить / Серденько болить / За народ, за край коханий, – / Той робітник пожаданий / Знає, що робить!”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)