Боріння добра і зла в трагедії Й. Гете “Фауст”
Образ великого шукача істини хвилював Гете все життя. У трагедії “Фауст” він показав боріння добра і зла к рушійну силу розвитку, змін, динаміки буття. У пролозі автор ставить питання: що є Людина в цьому величному, гармонійному і досконалому всесвіті? Людина мислить, але від цього страждає ще більше, бо розуміє безглуздість багатьох соціальних інститутів, законів, звичаїв, забобонів, розуміє, що в соціальних бідах винна не природа, не всесвіт, а вона сама. У філософії Гете ідея діалектичної єдності протилежностей є однією з провідних.
У
Образ Мефістофеля уособлює в собі дух заперечення і руйнування. Але він не може знищити основне – життя. Він теж творить через заперечення.
Фауст і Мефістофель постійно сперечаються, але цим вони лише взаємно доповнюють єдину ідею.
У Фауста і Мефістофеля автор вклав певні людські риси. Натура палка і енергійна, Фауст надто чутливий, його серце легко поранити, іноді
Суть страждання Фауста – прагнення до істини. Це жага до осягнення, вулканічна енергія пізнання. Фауст і Мефістофель – два антиподи: перший жадає другий насичений, перший рветься “за межі”, другий знає, що там нема нічого, там порожнеча.
Мефістофель грається з Фаустом, як з нерозумним хлопчиком, дивлячись на всі його поривання, як на пустощі, примхи, і весело їм потурає – адже у нього, Мефістофеля, договір із самим Богом. Мефістофель – це тип людини, стомленої довгим спостереженням за злом і зневіреної у гарному початку світу. Він не вірить ні в добро, ні в зло, ні в щастя. Він бачить недосконалість світу і знає, що вона – вічна, що ніяк її не переробити.
Він сміється з людини, яка при всій своїй нікчемності намагається щось виправити в світі. Сміх цей поблажливий. Мефістофель навіть жаліє людину, вважаючи, що джерело всіх її страждань – та сама іскра Божа, яка веде людину до ідеалу, до досконалості, до недосяжного.
Великий німецький письменник Йоганн Вольфганг Гете написав трагедію “Фауст”, над якою працював понад 60 років. Образ великого шукача істини хвилював його все життя. У трагедії він показав двобій добра і зла як рушійну силу розвитку, змін, динаміки буття.
У пролозі автор ставить питання: що є Людина в цьому величному, гармонійному і досконалому всесвіті? Людина нещасна, вічно страждає. Їй жилося б краще, якби не її розум, – іскра Божа. Герой його трагедії, скептик і насмішник Мефістофель каже, що світ людини побудований погано: “Там безпросвітна темрява і Людині бідній так погано”.
Людина мислить, але від цього страждає ще більше, бо розуміє безглуздість багатьох соціальних інститутів, законів, звичаїв, забобонів, розуміє, що в соціальних бідах винна не природа, не всесвіт, а вона сама Людина.
У філософії Гете ідея діалектичної єдності протилежностей є однією з головних ідей. У боротьбі суперечностей створюється гармонія світу, в зіткненні ідей – істина. Поет нам постійно нагадує про це.
Два герої трагедії – Фауст і Мефістофель – наочно нам демонструють цю діалектичну спорідненість позитивного і негативного.
Образ Мефістофеля уособлює в собі дух заперечення і руйнування. Але він не може знищити основне – життя. Він теж творить через заперечення. Фауст і Мефістофель постійно сперечаються, але цим вони лише взаємно поповнюють єдину ідею.
Гете не завжди стоїть за Фауста і проти Мефістофеля. Часто він мудро визнає правильність думок і вчинків.
У Фауста і Мефістофеля автор вклав певні людські риси. Фауст – незадоволений, “діяльний геній”, пристрасний, готовий палко кохати й ненавидіти, він здібний робити трагічні помилки. Натура гаряча і енергійна, він дуже чутливий, його серце легко поранити, іноді він егоїстичний і завжди безкорисний, чуйний, людяний. Фауст шукає.
Розум його в постійних сумнівах і тривогах. Страждання Фауста причепливе, пристрасне прагнення до істини. Фауст – це жага осягання, вулканічна енергія пізнання. Фауст і Мефістофель – два антиподи.
Перший голодний, другий насичений, перший пожадливий, другий ситий досхочу, перший рветься “за межі”, другий знає, що там немає нічого, там пустота, і Мефістофель грає з Фаустом, як з нерозумним хлопчиком, дивлячись на всі його поривання як на пустощі, примхи, і весело ним потакає – адже у нього, Мефістофе ля, договір із самим Богом.
Мефістофель урівноважений, пристрасті і сумніви не хвилюють його. Він дивиться на світ без ненависті і любові, він зневажає його. У його колючих репліках багато сумної правди. Це не тип злодія.
Він знущається над гуманним Фаустом, який губить Маргариту, та в його глузуваннях звучить правда, гірка навіть для нього – духа темряви й руйнування. Це тип людини, стомленої тривалим спостереженням за злом і зневіреної в доброму початку світу. Мефістофель не вірить ні в добро, ні в зло, ні в щастя.
Він бачить недосконалість світу і знає, що вона – вічна, що ніяк її не переробити. Він сміється над людиною, яка з усією своєю нікчемністю намагається щось виправити у світі. Для нього це втіха, і він сміється. Сміх цей поблажливий. Мефістофель навіть жаліє людину, думаючи, що джерело всіх його страждань – то сама іскра Божа, яка веде людину до ідеалу, до досконалості, недосяжна, як зрозуміло це йому, Мефістофелю.
Мефістофель розумний. Скільки іронії, знущання над удаваною вченістю, марнославством людським у його розмові зі студентом, який сплутав його з Фаустом!
Теорія, мій друже, суха, Та зеленіє життя древо.
Прочитавши трагедію “Фауст”, можна зробити висновок, що світ тримається на протистоянні творчого духу (Фауст) і духу заперечення і руйнації, сумніву і зневіри (Мефістофель).
(2 votes, average: 5.00 out of 5)