Чому ми цінуємо Бунін-реаліста


В “Житті Арсеньєва” чудесним, перейнятим свіжим, теплим сприйняттям життя сторінки, чудові описи, що нагадують “Степ” Чехова, чергуються з бурчанням, подихами про мнимопатриархальном побут “дрібнопомісних”, скаргами дворянина, скривдженого “простолюдом”. Класова обмеженість перешкодила великому художникові бачити, що на його очах скінчилася Історія старої Росії, що він сам судив у своїх добутках, і почалася нова історія – народу, що перешикував своє життя. Бунін не побачив, що мир став іншим, не хотів бачити благодійних

змін, які відбулися в нього на батьківщині, хоча розумів, що старий мир звалився й минуле зникло безповоротно.

Бунін був пов’язаний із дворянством, і він розділив долю свого класу, відірваного від народу, приреченого на загибель. Він не міг не бачити виродження й духовної незначності свого класу, по в нього не було сил порвати із середовищем і людьми, які, як йому здавалося, були “зіллю землі”. Він не порвав зі своїм класом, як це зробили Олександр Блок, що створив поему “Відплата”, Олексій Миколайович Толстой, що написав “Ходіння по борошнах”.

Мимоволі протиставляєш долі Буніна долю Блоку, хоча б відносно сприйняття подій 1905 року. Вірші про революції 1905 року, написані Блоком, перейняті глибоким співчуттям повсталому народу й ненавистю до царату й буржуазії

Бунін не зрозумів соціалістичної революції. Ми цінуємо Бунін-реаліста, Буніна – художника слова, що є щирою прикрасою російської літератури. Написані Буніним у різний час публіцистичні статті, нариси й деякі його оповідання неварті його таланта й часто не відрізняються від злісних, злостивих писань емігрантських наклепників.

Почасти це пояснюється характером Буніна, тими його “особистими почуттями”, про які він сам писав в “автобіографічних замітках”.

До кінця життя Бунін тужив про батьківщину. Уява переносила його на батьківщину, він бачив її як би навіч, її поля, лісу, простори, але не бачив її людей, її сьогодення й майбутнього. У вірші 1922 року він з гіркотою говорить:

У птаха є гніздо, у звіра є нора Як гірко було серцю молодому, Коли я йшов з батьківського двору, Сказати прости рідному будинку! У звіра є пора, у птаха є гніздо Як б’ється серце сумне й голосно, Коли входжу, хрестячись, у чужий, найманий будинок Зі своєї вуж ветхою торбинкою!

Помер Бунін у Парижі 8 листопада 1953 року, вісімдесяти трьох років від роду

Відмітаючи те, що було негідно його таланта й розуму, ми цінуємо кращі його добутки. Краще зі створеного їм навіки належить батьківщині й народу. І це краще, найбільш значне, було створено письменником на батьківщині. Серед рукописів Буніна є восьмивірш, що відбиває відношення письменника до нагородження його премією Нобеля. Шум, піднятий навколо цього нагородження, спочатку кружляв голову.

Але от вірш, написаний Буніним в 1953 році, незадовго до кончини. Воно називається “Два вінки”:

Було свято на честь мою, і був увінчаний я Вінком лавровим, смарагдовим: Він мені студив чоло, холодний, як змія, У чертогу мирному, пекучому, людному Чекаю нового вінка – і пам’ятаю, що пліток З мирта темного оп буде: У чертогу гробовому, де вічний морок і сон, Він назавжди чоло моє остудиться

Справжня слава письменника не в “холодному, як змія”, лавровому вінку, а у визнанні народному. Це істина, який повинен перейнятися художник. Ні сумніву в тім, що Бунін заслужив визнання як художник слова, письменник, що зумів передати найтонші почуття людини, як спостерігач життя, що володів найгострішою пильністю ока.

Однак сліпо копіювати Буніна, захоплюватися ним, не зауважуючи відсталості його світогляду, песимізму, невір’я в Майбутнє людства,- значить перетворитися в безпомічного наслідувача-копіїста, що не має власного голосу в літературі. Це міцно повинен запам’ятати письменник



Чому ми цінуємо Бунін-реаліста