Цікаві факти з життя Фрідріха Шиллера
Перші віршові спроби Шиллера припали на роки його навчання в латинській школі. Це стало такою несподіванкою для його сім’ї, що навіть рідний батько, прослухавши перший вірш сина, здивовано запитав його: “Та ти що, Фрі це, з глузду з’їхав?!” Попри повну неготовність батьків бачити в синові майбутнього поета, він продовжував свої творчі вправи, що, звісно, негайно наклало свій відбиток на його зовнішність, манери та поведінку. Отримавши лікарський диплом, а разом із ним призначення в гренадерський полк, Шиллер аж ніяк не виглядав бравим
Військова уніформа, косички, трикутний капелюх виглядали на ньому напрочуд комічно.
Загальну картину довершувало незграбне взуття: величезні чоботи робили його ноги схожими на два циліндри. Він ступав в них, як журавель, не згинаючи ніг у колінах. Військове начальство відразу ж зненавиділо Шиллера.
Втім, самого поета це мало обходило: він продовжував писати, і в голові у нього вже виник задум п’єси “Розбійники”, яка зробить ім’я Шиллера відомим усій Німеччині.
З часом Шиллер почав виглядати як справжній письменник. Його знайома, Генрієтта Герц, пригадувала, що “Шиллер був високим
Гете писав, що Шиллер “був величний в розмові за чайним столом, і так само величним був би він, безперечно, і в державній раді. Його ніщо не сковувало, ніщо не спиняло вільного польоту його думки. Всі великі плани він творив вільно.
Це справжня людина”.
Шиллер прославився не лише як письменник, але і як автор численних теоретико-літературних праць. Найвідоміша з них – “Листи про естетичне виховання людини”. Ця праця побачила світ за вельми цікавих обставин. 1791 року німецькими землями прокотилася чутка, що Шиллер помер.
Особлива ця звістка вразила данських шанувальників творчості драматурга. Три дні в Данії тривали траурні церемонії на вшанування пам’яті Шиллера. А тим часом сам Шиллер разом із дружиною приїхали на лікування до Карлсбаду, де він і дізнався про власну смерть.
Ця звістка і особливо організовані на честь його особи масштабні траурні урочистості, як засвідчив один із знайомих драматурга, подіяли на Шиллера краще від будьяких ліків.
Як компенсацію уряд Данії призначив дійсно тяжкохворому Шиллеру трирічну пенсію, яка більш ніж удвічі перевищувала грошову допомогу, що йому виплачувала рідна Німеччина. Вдячний Шиллер “розплатився” з данським принцом Фрідріхом адресованими йому листами з питань естетичного виховання людини, які увійшли до скарбниці світової культури людства.
Як відомо, поети, що пишуть любовну лірику, адресують свої віршовані послання переважно своїм сучасницям, тим жінкам, з якими вони були знайомі, чи принаймні яких вони бачили за тих або інших життєвих обставин. Дослідники любовної лірики Шиллера, адресованої якійсь невідомій Лаурі, довго і безрезультатно намагалися відшукати жінку з таким ім’ям в колі знайомих, близьких або рідних поета. Прекрасною “незнайомкою” виявилась… Лаура Петрарки, та сама Лаура, ім’я якої увіковічив в своїх сонетах всесвітньо відомий флорентійський поет епохи Відродження. Дивовижно, але саме цій жінці Шиллер присвятив свої перші, найбільш щирі та безпосередні любовні почуття.
Згодом у віршах Шиллера з “явилася ще одна прекрасна незнайомка на ім “я Мінна, якій поет адресував свої інтимні роздуми та переживання. її особа так і залишилась загадкою для біографів Шиллера.
Одна з найяскравіших сторінок німецької просвітницької літератури – дружба і творче спіробітництво двох великих геніїв художньої словесності – Гете і Шиллера. Втім, цей знаменитий творчий союз складався не просто. Вперше майбутній драматург побачив Гете серед почесних гостей, що зібралися, аби привітати випускників військової академії, серед яких був і Шиллер.
Тоді Гете, звісно, не звернув уваги на молодого, сором’язливого юнака. З 1787 року Шиллер оселився у Веймарі. Хоча Гете і Шиллер жили у Веймарі поруч, вони заприятелювали не одразу.
Щось стримувало їх. Шиллер писав у листі до свого друга Кернера в 1790 році: “Він (Гете) так випередив мене… що ми, мабуть, більше ніколи не зустрінемося..
. Його світ – не мій світ, наші уявлення зовсім не схожі”. Шиллер теж спочатку не приваблював Гете, який дещо раніше відійшов від ідей “Бурі та натиску” і з недовірою поставився до перших “штюрмерських” драм Шиллера. Гете в той час зауважував про Шиллера так: “Він – володар великого, але ще незрілого таланту, він вилив на своїх співвітчизників цілий бурхливий потік етичних і театральних парадоксів, яких я намагався позбутися… Я уникав Шиллера, котрий тепер жив у Веймарі по сусідству зі мною. ..”Так тривало деякий час. Але в 1794 році сталася щаслива подія.
Гете і Шиллер були присутні на засіданні Спілки природознавців в Ієні, обом не сподобалася якась доповідь, і вони продовжували дискутувати, йдучи додому. Так почалася дружба, що тривала понад десять років і збагатила німецьку та світову літературу неперевершеними шедеврами художньої творчості.
Пам’ять про Шиллера вшановують не лише на його батьківщині, в Німеччині, але й у Швейцарії. Саме так: іноземця Шиллера швейцарці вважають першим швейцарським національним драматургом. Ситуація тим незвичайніша, що цього почесного титулу Шиллер був удостоєний лише за один твір – народну драму “Вільгельм Телль”.
А якщо взяти до уваги ту обставину, що сам драматург ніколи в житті навіть не перетинав кордону Швейцарії, то факт уявляється майже унікальним.
Звісно, секрет його полягає у тому, що в драмі “Вільгельм Телль” Шиллер уславив одну із найгероїчніших і найважливіших сторінок швейцарської історії – сторінку, яка започаткувала історію Швейцарії як вільної і незалежної європейської держави, що, власне, і стверджувала усій європейській спільноті як факт, який беззаперечно відбувся, драма Шиллера. З 1860 року знамениту скелю Мітенштейн на березі Фірвальдштетського озера, де зійшли перші паростки швейцарської незалежності, вдячні швейцарці прикрасили надписом: “Співцеві Телля, Фрідріху Шиллеру – стародавні кантони”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)