Цикл стилізованої любовної лірики Кузмина “Олександрійські пісні”
Інша метаморфоза розкривається в пореволюційному періоді Творчості старшого сучасника й у деяких відносинах поета-попередника Ахматовій – М. А. Кузмина. Що писав відзначені печаткою “принадності” вірші й виконану “краси й чіткості” прозу (Е. Зноско-Боровский), Кузмин найбільше прославився своєї невичерпної, переливчастої зі збірника в збірник любовною лірикою.
Причому тему любові він умів різноманітити стилизациями, як би реконструюючи в них поезію любовних переживань далеких епох. “По примсі своєї уяви Кузмин переносить
Тужний по Росії в Парижу, Ремізів подумки звертався в 20-е роки до оставшемуся в Ленінграді Кузмину: “Ваша зірка не згасла: вона мені бачиться над зеленим морем, серед миготливих
Одним із самих більших поетів наших днів назвав його тоді ж В. Жирмунський, що поставив у заслугу поетові “дитячу мудрість” і щасливу здатність знаходити в поезії “форму, що відновлює з хаосу світлу гармонію й життєрадісне світовідчування”. Кращим циклом стилізованої любовної лірики Кузмина були “Олександрійські пісні” (1908), що викликали у свій час схвильоване визнання А. Блоку: “Як це чудово, що коли всі ми підемо, народяться нові люди, і для них знову зазвучать ваші “александрийские пісні”, те самі, які обмивали й просочували й палили сіллю музичних хвиль душі багатьох з пас”. Про рідку музикальність кузминского ліризму іншої з його сучасників писав: “У ліризмі М. Кузмина – дивному по його музичній чуйності – є часом щось до жуткости інтимне й ніжне й тим більше страшне, що йому неможливо не вірити, коли він плаче”.
Визнавши за революцією історичне право й прийнявши її биографически, Кузмин проте не торкнувся революційної епохи у своїй поезії й у своїх останніх збірниках залишив за собою можливість легко й вільно кочувати по улюблених епохах і культурам. Однак така навмисна відчуженість від життя не могла не прийти в зіткнення з реальним історичним часом. І якщо в збірнику “Волосіней”, сам розуміючи несерйозність своєї гри, поет уводить елемент іронії ( Фауст – він же Чаплін, Прекрасна Олена – вона ж Жорж Санд), те в останньому збірнику “Форель розбиває лід” тимчасові метафори продиктовані вже чимсь більше істотним, ніж витівкою розважитися умовно створеним миром. Вся книга перейнята мотивом втрачається любви, що, щастя. І тільки невичерпний оптимізм і авантюрна легкість характеру героя втримують його від розпачу й допомагають пошукам радості, що увінчується, втім, сумнівним успіхом
(1 votes, average: 5.00 out of 5)