Імпресіоністична основа новели “Інтермецо” Михайла Коцюбинського
Павло Тичина називав ім’я Михайла Коцюбинського поряд з іменами Івана Франко, Лесі Українки, Василя Стефаника, тому що, за його словами, “щодо краси й глибини добутків іншого письменника такого ми не знайдемо”. Особливою привабливістю й свіжістю відрізняються ті Твори Коцюбинського, які написані в імпресіоністичній манері. У зв’язку із цим вчений-літературознавець Сергій Єфремов писав:
“Про зрілість його (Коцюбинського) у повнім творчому розумінні цього слова можна говорити тоді, коли він почав писати в імпресіоністичному
Імпресіонізм – напрямок у мистецтві й літературі останньої третини дев’ятнадцятого – початку двадцятого сторіч. Виник імпресіонізм у французькому живописі. Назву одержав після виставки 1874 року, на якій експонувалася картина К. Моне “Импрессия. Схід сонця”. Французькі художники-імпресіоністи брали для зображення якась мить часу, мить життя й відображали його в самому істотному прояві.
Головним для них була не сама дійсність, а її вплив на емоційний стан людини, то враження, що вона викликала в його душі. Тому імпресіоністи не деталізували дійсність, а відображали її загалом і контурах.
Дебюсси, М. Равель, И. Стравінський), літературу (де Мопассан, А. Чехов, И. Бунін і ін.). В українській літературі імпресіонізм заявив про себе у Творчості М. Коцюбинського, О. Кобилянской, Г. Косинки, частково М. Хвильового, В. Винниченко, А. Головко. Взявши враження за основний об’єкт зображення, імпресіоністи збагатили літературу поглибленим психологізмом у зображенні образів, відтворенням найтонших змін у настроях людини й природи, ліричним психологічним пейзажем, розмаїтістю й новизною художніх засобів і прийомів (внутрішній монолог, виразна деталь, зорові й слуховие образи, лаконізм фрази й т. п.).
Коцюбинський Почав писати в імпресіоністичному стилі не відразу, а в дев’яностих роках минулого сторіччя, пройшовши складний шлях стильових пошуків. Опанувавши основами імпресіоністичного листа, художник виробив свій неповторний стиль. Детальні реалістичні описи уступають у нього лаконічним штрихам, окремим деталям, неконкретизованим натякам або взагалі розмитим у контурах плямам. Зовнішнє життя, тобто події, уступають внутрішньому – життю душі й серця героя.
Тобто зовнішнього діючого сюжету в новелах Коцюбинського, як правило, немає. Предметом зображення стає те, що діється в душі героя, у його голові й серці. Враження від навколишнього світу, матеріалізовані в почутті, настрої, переживанні – от що представляє організуючий центр новелістики Коцюбинського імпресіоніста.
Для відображення психологічних станів ліричного героя, його відчуттів і настроїв, автор користується разнообразнейшими образотворчими засобами й прийомами. Особливо велике функціональне значення має внутрішній монолог героя, що часто нагадує потік свідомості – аморфний, хаотичний, переданий натуралістично. Цієї ж мети служить лиризация оповідання. Найбільш помітна вона в описах природи. Пейзажі відображають не тільки красу навколишнього світу, але й складне внутрішнє життя героїв, їхнього настрою й почуття.
Всі ці риси найбільше повно втілилися в новелі “Інтермецо”, створеної в 1908 році. Сюжет новели можна переказати одним реченням. Ліричний герой, художник, що утомився від життя й людського горя, хоче втекти від усього, відпочити, зустрітися й побить наодинці із природою, забути про усім, насолодитися навколишньою красою, але не може жити без людей, тому що він небайдужий до чужого горя, що входить у його душу й не дає їй охолонути, зачерствіти, скам’яніти.
Бажання ввійти, полетіти в безлюдні зелені простори заволоділо персонажем, але тяглася за ним з міста невидима залізна рука. Нарешті – воля
А чи не так це насправді? А все навколишнє: кімнати великого будинку, меблі, люстра – не людська творчість, не часточка душі людини? А чи можна взагалі втекти від людей?
Сім частин добутку цілком присвячені проблемі художника й природи, людин і природи. Чарівними словесними пейзажами, які створені імпресіоністичними зоровими й звуковими образами (звуками “контральто” зозулі, божественним співом жайворонків, які простягали від землі до неба невидиму струну), автор хотів довести, що людина серед природи стає чистим, відкриває своє серце для краси, правди й добра. Тому на першому плані не сама Природа, що спостерігає ліричний герой, а його душу, що сприймає (або не сприймає) навколишнє середовище
Тому серед “діючих осіб” новели не тільки сонце, зозуля, жайворонки, а й такі, як утома, людське горе. І всі вони символізують настрій, переживання героя. Насолода чарівною природою було недовгим, тому що саме серед цього зеленого безмежного моря степової краси ліричний герой все-таки зустрівся з людиною – зі звичайним мужиком. “Він говорив про речі, повних жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню”. Оповідання було вражаючий, сповненої жорстокої правди. Люди стали жорстокими (Ходимо між людьми, як між вовками).
А найстрашніше те, що цей звичайний мужик розуміє причину людської низькості: “Людей їдять нестаток, горілка, а вони в темряві жеруть один одного. Як нам світить ще сонце й не потухне? Як можемо жити?”. Оповідання селянина викликає гнів і обурення ліричного героя.
Він більше не може й не хоче залишатися на самоті. Гармонія природи, що розбудила в ньому потреба в спілкуванні з людьми, сприяє ще більшої чутливості до чужого горя, народжує бажання бути в перших рядах борців проти насильства й зла. Тому рефреном звучать у новелі слова “Говори, говори…”.
Це не стільки звертання до селянина, скільки наказ собі слухати й пройматися болями народу. Інтермецо ліричного героя тривало недовго, воно було тимчасовим періодом у його житті. Але цей відпочинок наодинці із природою дав можливість йому переконатися, що людина, а тим більше художник, не може відокремлювати себе від проблем миру. Тільки в житті серед людей і для людей існує зміст.
У цьому ідея добутку.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)