Історія мови – це історія народу
Як прислів’я чудове, Йде від роду до роду, Що народ – зодчий мови, Мова – зодчий народу. Д. Білоус Історія кожного народу починається з того моменту, коли виникає його неповторна мова – формуються звуки, яких немає в інших мовах, створюються слова, що не перекладаються, оригінально вибудовуються речення. Людська спільнота лише тоді може називатися народом, коли І в неї з’являється самобутній засіб спілкування – національна мова. Дехто вважає мову лише засобом порозуміння між людьми.
Насправді цим не вичерпується її значення.
Без неї, як без сонця, повітря, води, людина не може існувати. Так само
Українська мова має дуже давню й дуже непросту історію. Склавшись у надрах культури Київської Русі, вона подолала нелегкий шлях розвитку й боротьби за існування і стала тим консолідуючим чинником, який сприяв об’єднанню української нації і здобуттю ним омріяної незалежності. До кінця XVIII століття мова, яку нині називають староукраїнською, долала багато перешкод у своєму розвитку: це і засилля латинської мови, через яке українська вважалася непрестижною; і політика насильницької полонізації українців, які змушені були в державних установах говорити лише польською мовою; і знищення писемних пам’яток, які засвідчували її самобутність і давнє походження, та багато-багато інших.
Протягом цього часу (від часів Київської Русі до кінця XVIII століття) українська спільнота, попри роз’єднаність своїх етнічних земель та численні намагання асимілювати її, не зреклася головної своєї ознаки – мови і зуміла зберегти її в народній творчості – піснях, казках, думах, легендах. Справжні утиски розпочалися наприкінці XVIII століття. Саме тоді була написана “Енеїда” І. Котляревського, поема, яка засвідчила повноправне існування неповторної української літературної мови, а отже – і неповторної української нації, що прагнула ствердити свою оригінальність і незалежність від інших “великих націй”. Після появи епохального твору І. Котляревського, після неймовірної активізації творчості Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, І. Франка, І. Нечуя-Левицького та інших письменників – розробників норм української літературної мови російський царат усвідомив, що розвиток національної мови в Україні – це небажаний розвиток самого українського народу, нескореного і непоборного. Відтоді розпочалася так звана цензурна боротьба з українською мовою, а отже – і народом в цілому (свідченням цього стали Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський указ 1876 року).
Ця боротьба, якої б форми вона не набувала і як би її не називали, тривала аж до кінця XX століття! Згадати хоча б політику “обрусіння”, введену царським урядом у XIX столітті, або “згортання українізації” у 30-х роках століття минулого… Усі ці заходи, спрямовані на знищення найголовнішої ознаки національної самобутності народу, мали на меті лише одне – доведення неможливості існування української нації як такої. Лише в 1989 році (і це при майже двотисячолітньому існуванні!) наша мова набула статусу державної, закріпившись юридично в Законі “Про мови в Українській РСР”.
Сьогодні, в незалежній Україні, омріяній нашими предками “країні-раю”, її становище так і не поліпшилося. Досі виникає питання її доречності в державних установах, її престижності та навіть доцільності її вивчення. Мова ніколи не змінюється і не зникає сама собою. Кожна її норма, кожне слово, кожен звук – це подих історії, це свідчення певних подій, які колись пережив народ, що говорить цією мовою.
От як про це сказав свого часу Д. Павличко: Тебе у спадок віддали мені Мої батьки і предки невідомі, Що гинули за тебе на вогні. Тому не можна нехтувати жодним правилом, жодною особливістю мови, а надто мови української, яка так тяжко боролася за існування кожного свого слова і навіть звука. На певному історичному етапі розвитку українська мова зазнавала багатьох змін, зумовлених впливом сусідніх мов, але найбільше постраждала вона від політики цілеспрямованого її знищення.
Саме тому кожен із нас мусить знати історію рідної мови, на долю якої випало стільки випробувань, адже історія мови – це історія народу, який тисячоліттями виборював право на гідне існування й незалежність.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)