Історія життя Доріана Грея (за романом О. Вайльда “Портрет Доріана Грея”)
Оскар Вайльд – англійський письменник, відомий перш за все як “теоретик “чистого мистецтва”, “мистецтва заради мистецтва”. Він був надзвичайно обдарованою людиною, написав чимало творів, різноманітних за жанрами: оповідання, романи, комедії. “Я вклав свій геній у життя, а творчість – тільки мій талант”, – писав О. Вайльд. І одним з найбільш талановитих і відомих його творів став роман “Потрет Доріана Грея”, створений у 1890 році. Головний герой твору – молодий аристократ Доріан Грей. Він був вихований багатим
Незважаючи на те що вона була ще дуже молода, дівчина пречудово грала на сцені провінційного театру в Іст-Енді найкращі роли шекспірівського репертуару. Грала натхненно, з великою майстерністю, вкладаючи всю душу в гру, перевтілюючись у героїнь шекспірівських п’єс. Сама ж Сибіл
Безіл навіть виставляти цей портрет не захотів, настільки він був йому дорогий, бо він вклав у нього весь свій хист, навіть свою душу, й подарував його Доріану. Здивований був і сам натурник. Доріан Грей, дивлячись на свій портрет, висловлює бажання, щоб він завжди залишався таким молодим і гарним, а старів і змінювався його портрет. І сталося диво: обличчя Доріана Грея протягом усього життя залишається незмінним – таким же молодим і красивим, як і в юності.
На ньому не залишалося відбитків усього пережитого, його гидких підступних вчинків, аморальної поведінки, зате змінювався портрет. Коли Доріан покинув після невдалої вистави Сибіл, наговоривши їй багато неприємних слів, дівчина, яка всім серцем кохала “чарівного принца”, не змогла знести цього удару й покінчила життя самогубством. А на портреті з’явилася перша зловісна зморшка.
Спочатку, дізнавшись про загибель коханої дівчини, Доріан переживав, але потім послухав свого “духовного наставника” лорда Генрі і швидко забув її, обравши девізом свого життя девіз лорда Генрі – красу й насолоду – тобто цілковитий егоїзм. Доріан і надалі продовжує вести світське життя: один за одним відвідує світські обіди, модні салони, вечори в опері. Він колекціонує різні незвичні музичні інструменти, які тільки може знайти, вишивані прикраси і гобелени, предмети старовини й культур. Всі ці скарби збирав Доріан у своєму розкішному будинку з єдиною метою: забутись і хоч ненадовго позбутися страху, який для нього став уже нестерпним. І страхом цим був його портрет, що стояв у замкнутій кімнаті, де пройшли його дитячі літа. Портрет був запнутий пурпурово-золотим пологом.
Він являв Доріанові на очі розклад його власної душі. Чим більше він робив поганих, аморальних вчинків, тим огиднішим ставав його портрет. Доріан пробував втішити себе тим, що з ним нічого поганого не коїться. І намагався забутися у наркотичному зіллі, які пропонувалися у різних притонах, що їх відвідував Доріан. Він раз по раз закохується, але розуміє, що покохати по-справжньому вже не може. Про нього починають подейкувати як про бездушну людину, котра губить молоде покоління, що він чимало зламав доль своїх приятелів і подруг.
Безіл Холлуорд – колишній його друг, який давно вже порвав з ним усі зв’язки, намагається вказати Доріану на його помилки, наставити його на добрий розум. Але Доріан на справедливі зауваження друга показує йому портрет його ж роботи, і Безіл зі здивуванням бачить замість свого колишнього кумира сластолюбного гидкого старця. Доріан же вважає, що саме Безіл став винуватцем його аморальної поведінки, і вбиває ножем свого колишнього друга, а труп знищує за допомогою свого приятеля хіміка Кемпбела, який потім покінчив життя самогубством.
Доріана починає мучити совість, і він знову шукає забуття у наркотичному зіллі. Він ледве не загинув в одному з лондонських притонів, коли його пізнав якийсь п’яний моряк. Це був Джеймс Вейн – брат Сибіл, який поклявся помститися за загибель сестри. І знову Доріана рятує його молоде, прекрасне обличчя: Джеймс приходить до висновку, що такий молодий юнак не може бути тим, хто привів до загибелі його сестру: адже це сталося багато років тому. Проте доля лише до відповідного часу зберігає його від фізичної загибелі.
Можна сховатися від людей, можна сказати їм неправду, можна виправдатися перед будь-ким, але тільки не перед власною совістю. А цей холлуордівський портрет саме й був його сумлінням, його совістю. Доріан доходить висновку, що для того, щоб жити спокійно далі, треба знищити портрет, що він і намагався зробити. Пізно вночі у своєму розкішному будинку Доріан Грей, схопивши ніж, встромив його у портрет.
Чується страшний крик, і коли до кімнати прибігли служниці, то побачили мертве тіло старця, одягненого у фрак. І тільки по каблучках на його пальцях встановили, що це Доріан Грей. А поруч стояв у всій своїй величі і красі портрет молодого красивого юнака. Так загинув Доріан Грей – зовнішньо красива, але надзвичайно слабка духовно людина. Людина, для якої зло було лише одним із засобів здійснення того, що він вважав красою життя.
Так скінчилося це нікчемне життя.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)