“Карпатські Ромео і Джульєтта – вічна тайна кохання” за повістю М. Коцюбинського “Тіні забутих предків”
Таке дивовижне і незвичайне почуття, як кохання, в усі часи хвилювало людей, ставало рушійною силою, яка штовхала їх на великі подвиги. Ця тема цікавила більшість поетів і письменників у всі часи та епохи. Тому зовсім не дивно, що не обійшов цю тему і видатний український письменник М. Коцюбинський, неповторний майстер психологічних новел.
Він узявся за перо, щоб створити вражаючу історію кохання карпатських Ромео і Джульєтти. В результаті ми отримали змогу насолоджуватися повістю “Тіні забутих предків”.
Головні герої повісті –
Чарівне кохання Івана та Марічки йде від своєрідного розуміння гуцульським народом таїн природи, від дивовижних міфологічних вірувань гуцулів. Для закоханих “весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна”. Кохання цієї гармонійної пари здається одночасно і казкою, і близькою, живою, зрозумілою усім
Виросло це кохання серед нестерпного духу ворожнечі, який оточував дітей з самого дитинства. Але криваві бійки, які дуже часто закінчувалися сумними співами трембіти, які сповіщали “горам і долам про смерть”, не змогли в серцях закоханих загасити полум’я чистого кохання, яке тремтливо оберігали сили природи.
Природа навіювала Марічці чарівні пісні, які, здавалося, “гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як смереки ростуть по горах”. Та ж сама природа дарувала Іванові талант гри на флоярі, а мотиви для своїх мелодій хлопець брав від річок, лісів і гір. Не могло не виникнути серед цього дивовижного царства природи незгасиме полум’я кохання, що з’єднало рідні душі, які усе своє коротке життя тягнулися до прекрасного і живого.
Невеселою опинилася розлука Івана і Марічки, але життя диктувало свої правила. Хлопець повинен був іти на полонину у найми. Та в цей же час кохану забрала смерть, забрала туди, куди не було ні однієї стежки.
А якщо вона була б, здається, Іван би у ту ж саму мить побіг до своєї коханої, щоб навічно з’єднати своє серце з Марічкиним. “Великий жаль вхопив Івана за серце”, адже смерть Марічки зруйнувала усі надії, усі мрії. Тому й пішов хлопець подалі від людей, так далеко, що всі вирішили: загинув Іван від великого жалю. Молоді дівчата навіть пісню склали про велике кохання, яке було більше, ніж смерть.
Але через сім років Іван повернувся до рідного села і навіть одружився. Головним у його житті стала родина і господарство. Але перше кохання так і залишилося в Івановому серці, тому серед повсякденних турбот часто до хлопця злітав до болю знайомий голос Марічки:
“Ізгадай мене, мій миленький,
Два рази на днину,
А я тебе ізгадаю
Сім раз на годину”.
Одного разу Іван навіть побачив свою Марічку. Так, він добре розумів, що вона не явка, але ніяк не хотів у це повірити, бо вело його до дівчини безсмертне кохання. Знайомий стан, знайомий голос кликав у гущину лісу. Іван все йшов та йшов, бо попереду бачив лише Марічку. Кохання затьмарює розум Івана, він не розуміє, що перед ним нявка, яка веде його на погибель. І смерть приходить до нього, забираючи у страшну безодню.
Але кохання не вмирає, бо воно не тільки більше ніж життя, воно більше, ніж смерть.
Вічно існує дивовижна природа гуцульського краю, але й існує на цьому світі чарівне кохання, яке зі смертю не закінчується, а залишається жити у легендах, згадках, піснях і серцях людей. Ось і своєю повістю “Тіні забутих предків” М. Коцюбинський возвеличує таке ж саме вічне почуття, нагадує читачам, що воно головне у житті, бо тільки воно зігріває людські серця, тільки воно світить, ніби провідна зірка, тільки воно світитиме завжди!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)