Короткий Переказ добутку И. А. Буніна “Цифри”
Добуток не має сюжету як такого. У ньому аналізуються складні взаємини дорослого й дитини. Оповідання ведеться від першої особи.
Автор звертається до свого маленького героя: “Мій дорогою, коли ти виростеш, чи згадаєш ти, як один раз зимовим вечором ти вийшов з дитячої в їдальню, зупинився на порозі – це було після однієї з наших сварок – і, опустивши ока, зробив таке смутне личко?” На прикладі однієї сварки доросла людина розповідає, як він добротою й чуйністю зміг знайти ключ до душі дитини, проникнути в його внутрішній мир. Описує
“Коли що-небудь захопить тебе, ти не знаєш удержу: з раннього ранку до пізньої ночі ти не даєш спокою всьому будинку своїм лементом і біганиною. Зате я й не знаю нічого трогательней тебе, коли, насолодившись своїм буйством, ти притихнеш, побродиш по кімнатах і, нарешті, підійдеш і сиротливо пригорнешся до мого плеча! Якщо ж справа відбувається після сварки і якщо я в цю хвилину скажу тобі хоч одне ласкаве слово, то не можна виразити, що ти тоді робиш із моїм серцем! Як рвучко кидаєшся ти цілувати мене, як міцно обвиваєш руками мою шию, у надлишку
У цей день маля прокинулося з новою думкою, з новою мрією, що захопила всю його душу. Для нього тільки що відкрилися ще не звідані радості: мати свої власні книжки з картинками, піна, кольорові олівці – неодмінно кольорові! – і вивчитися читати, малювати й писати цифри. І все це відразу, в один день, якомога швидше. “Откр”вутром ока, ти негайно ж покликав мене вдетскую й засипав гарячими проханнями: якомога швидше виписати тобі дитячий журнал, купити книг, олівців, паперу й негайно прийнятися за цифри
– Але сьогодні царський день, усе замкнено,- збрехав я, щоб відтягнути справа до завтра або хоч до вечора: вуж дуже не хотілася мені йти в місто”.
Серце говорило дорослому, що він робить у цю хвилину великий гріх – позбавляє дитини щастя, радості… Але отут йому спадає на думку мудре правило: шкідливо, не дозволяється балувати дітей, і він твердо відрізає: “Завтра. Раз сказаний – завтра, виходить, так і треба зробити”. “Ну, добре ж, дядько! Помни ти це собі”,- з викликом відповів йому маля
Глава III – IV. Пустун придумав відмінну гру: підстрибувати, бити із всієї сили ногами в підлогу й при цьому так лунко скрикувати, що в дорослих ледве не лопалися барабанні перетинки. “Перестань, Женя”,- сказала йому мама. У відповідь на це він – “трах ногами в підлогу!” На більше строге зауваження хлопчик лунко й розгублено крикнув ще раз і вже без усякої радості, а тільки для того, щоб показати, що не злякався, криво й шкода вдарив у підлогу каблуками. Доросла людина кинулася до нього, смикнув за руку, так так, що маля вовчком перевернувся, міцно й з насолодою шльопнув його й, виштовхнувши з кімнати, захлопнув двері. “От тобі й цифри!”
“Від болю, від гострої й раптової образи, що так грубо ударили тебе в серце в один із самих радісних моментів твого дитинства, ти, вилетівши за двері, закотився таким страшним, таким пронизливим альтом, на який не здатний жоден співак у світі. І надовго, надовго завмер… Потім набрав у легені повітрю ще більше й підняв альт уже до неймовірної висоти…”
Потім паузи між верхньою й нижньою нотами стали скорочуватися,- крики потекли без угаву. До криків додалися ридання, до ридань – лементи про допомогу. Не дочекавшись її, дитина почав відігравати роль умираючі: “О-ої, боляче! Ой, ненька, умираю!”
Стало ясно: кричати йому вже не хочеться, голос схрипнув і зривається, зліз немає. Але він усе кричав і кричав!
“Було невмоготу й мені. Хотілося встати з місця, розгорнути двері в дитячу й відразу, яким-небудь одним гарячим словом припинити твої страждання. Але хіба це погодиться із правилами розумного виховання й з достоїнством справедливого, хоча й строгому дядьку?” Нарешті хлопчик затих…
Глава V. Дорослий все-таки виявив стійкість. Через півгодини після того, як маля затихло, він заглянув у дитячу. І те як? Підійшов до Дверей, зробив серйозну особу й розчинив їх з таким видом, точно в нього була якась справа. “Ти сидів на підлозі, зрідка посмикувався від глибоких переривчастих подихів, обичнихудетей після довгого плачу, і з потемнілим від розмазаних сліз личком бавився своїми невигадливими іграшками – порожніми коробочками від сірників, – розставляючи їх по підлозі, між розсунутих ніг, у якімсь, тільки тобі одному відомому, порядку.
Як стиснулося моє серце побачивши цих коробочок! Побачивши що вошли, маля підняв голову й, дивлячись злого, повними презирства очами, хрипнуло сказав: “Тепер я ніколи більше не буду любити тебе”.
Глава VI-VII. Самолюбство хлопчика було зломлено! Він був переможений. Але серце його буйствувало. Він біснувався, з гуркотом валяв стільці, бив ногами в підлогу, лунко скрикував від радісної спраги, що переповняла серце…
Нарешті він упокорився…
Маля робко вийшло з дитячій
“Дядечка!- сказав він, знесилений боротьбою за щастя… – Дядечка, прости мене. І дай мені хоч краплю того щастя, спрага якого так солодко мучить мене”. Але життя уразливе. Вона зробила вдавано сумну особу. “Цифри!
Я розумію, що це щастя… Але ти не любиш дядька, засмучуєш його…” “Так ні, неправда,- люблю, дуже люблю!”- гаряче викликнув хлопчик
И життя нарешті змилостивилося. “- Ну вуж Бог з тобою. Неси сюди до стола стілець, давай олівці, папір… И якою радістю засяяли твої очі!
Як клопотав ти! Як боявся розсердити мене, яким покірним, делікатним, обережним у кожному своєму русі намагався ти бути! І як жадібно ловив ти кожне моє слово!”
(1 votes, average: 5.00 out of 5)