Мишка (казка для дітей; для малих і великих) скорочено – Богдан Лепкий
Була собі мишка. Така, як і другі: сіренька, маленька, кінчасті вушка, довгий, гладкий хвостик. В самім кутку хати, де нога від ліжка щільно притикає до стіни, мала свою нору. Мешкання не розкішне, але безпечне.
Ніхто з людей не заглядав туди. О, люди, – це дуже цікаві сотворіння! Мишка боялася людей. Коли на хаті не видно було ані одного чобота, висувала головку, зиркала направо й наліво, і скоренько, ренько, як шнурочок, пересувалася попід стіну і двері. Шу-з’сть! – і вже на подвір’ї.
Там не боялася нікого. Ні пишно вбраного когута, що
Ці були дуже бідні: худі, голодні, миршаві. Розказували, що тепер у них в городі страх погані часи. Люди не мають що їсти, а про миші, то вже і не згадуй. Ніде ні круїиннки хліба, ні одної крупинки, нічого.
А наша мишка на те до них: “У моїх господарів не те. Єсть чим поживитися. Коли я й вибігаю в поле, то це не з голоду, а так із привички, щоб подивитися на світ, бо у норі скучно. Все з
О, мій господар дуже страшний. Його всі бояться. Колись тут двох кабанів забив.
Такі здорові кабани, а він їх порізав. Сало повісив у димарі, коптить. А м’ясо їдять. Добре їдять.
Вночі приходять якісь чужі люди, і він їм продає. За гарні гроші. Гроші ховає у ящик під ліжком, недалеко від моєї нори. Іноді, як ціле село спить, перед хату заїжджає візок.
Злазить двоє людей і з хати виносять м’ясо, масло, яйця, крупу і сало. Таке чутке сало, що аж в носі вертить…” “Не говори, сестричко! – перебивають городські мишки. – Не говори, бо нам мліс-но стає. Ми вже й забули, як сало виглядає”. Мишці жаль голодних городянок, вона важко зітхає і говорить дальше: “А коли вже добре навантажить візок, то господар випроваджає його полевою доріжкою під ліс, а сам вертає в хату.
Тиче жінці гроші під ніс і каже: “Що, гарно пахнуть? Х-ха-ха! От бачиш, і війна на щось придасться. Перше ми за рік не заробили стільки, що тепер за місяць.
Розбагатіємо”. І ховає гроші у ящик під ліжко. В цьому ящику стояли колись гранати, а тепер гроші. Ще трохи і ящик цей тяжко буде замкнути, так їх багато”.
“А господиня?” – питають цікаві мишки. “Господиня ходить тепер, як паня. Які у неї сорочки, які кружева – пфу! Пахучим милом вимивається”.
Городські миші вірити не хочуть. “Пахучим милом вимивається, а наша вмивається слізьми…” Наговорившися доволі, мишка вертає домів. Перетиснеться крізь двері, як тінь майне попід стіну і шу-сть! до нори. Тільки хвостик іноді визирає. Але й хвостика ніхто не бачить, бо де там тепер людям заглядати під ліжко. їм не до того.
*** Раз якось вертає наша мишка і чує – в хаті чужим духом пахне. Знялася на задні лапки – заглядає. Перше побачила великі черевики на деревляних підошвах, а там обшарпана спідниця, а вище полатана сорочка, а ще вище обличчя, худе, худе, лиш шкура та кості, лиш ці червоні, заплакані очі. “Це одна з тих із міста, – погадала собі мишка. – Вони приходять без нічого і відходять з нічим.
Побачимо”. А жінка говорила, мовби за трумною ішла: “Змилосердіться, господине, дивіть! Ніг собі в цих проклятих колодках не чую. У мене хора дитина, як мені без молока вертати? Най би хоч перед смертю напилося.
Совісті нема на туго муку дивитися. Я ж – мати. Я вам цього, спасителько моя, во віки не забуду.
Я вам гроші в суботу принесу, так мені Боже дай спокійно сконати, що принесу…” А господиня: “Мої корови тільки молока дають, що кіт наплакав. От, дою, щоб не запустити. Прийдіть, як отеляться.
Тепер ми самі не маємо що пити. Спитайте в наших сусідів. Може продадуть; вони на гроші ласі і рідного батька продали б, а в нас нема що продавати, хоч і хотіли б”. Як мишка тую розмову почула, то так їй соромно зробилося, не за себе, а за господиню, що чим скорше побігла до нори.
Мишка вирішила згризти ті гроші, через які стільки шкоди. Одної днини каже господар до своєї жінки: “Я чоловік праці. У мене ніхто не сміє дармувати.
Гроші також. їх треба пустити в рух. Купимо за них кілька свинок, двоє-троє телят, підгодуємо, продамо і купимо нових, і знов продамо, поки не будемо мати стільки грошей, що в банку. Бог знає, коли буде друга війна”. Кахикаючи і постогнуючи, бо був товстий, як годований кабан, поліз під ліжко.
Добув ящик, відчинив і… брови підлізли вгору, волосся дубом стало. “Погризли, погризли, погризли!” “Що? Де? Коли? – питалася жінка. “О, дивися!
О!” І вона теж встромила ніс у ящик: “А-а-а”! “Це ти тому винна, це ти!” “Всьому я винна, всьому я…” – плакала жінка. А господар кричав: “Я не раз говорив, що треба нам кота, великого, здорового кота, В ти ложки молока жалувала для його: ти! ти! ти!” І кинувся на неї з кулаками.
Але мишка не чекала, що дальше буде; моргнула на дітей, і вони шнурочком вибігли крізь відчинені двері на поле. Краще там, ніж у такій хаті.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)