Мораль в оповіданні Толстого “Після балу”
Інтерес до творчості видатного російського письменника Л. М. Толстого з роками не зменшується. Його твори хвилювали покоління наших батьків, а сьогодні хвилюють нас, тому що проблеми, які піднімає письменник у своїх творах, – вічні. У Л. М. Толстого завжди було своє власне уявлення про те, що означає “жити чесно”.
У його пізніх оповіданнях, коли за плечима письменника вже були багатий життєвий досвід, роки роздумів і самоаналізу, все частіше звучить біль за зганьблене людську гідність, за погублені людські життя. В оповіданні “Після
Герой твору – всіма шановний літній чоловік. Ми знайомимося з ним під час розмови про те, що “для особистого вдосконалення необхідно перш змінити умови, серед яких живуть люди”. Більшість співрозмовників дотримувалися думки, що середовище душить кращі прагнення, “заїдає”, але Іван Васильович стверджує, що на життєвому шляху людина повинна
Саме власна совість стала джерелом конфлікту героя з фальшивою, аморальною середовищем. У юності Іван Васильович “був дуже веселий і жвавий малий, та ще й багатий”. Основним його заняттям в ту пору були всілякі розваги, і, звичайно, рН був закоханий у “чудову красуню” і часто відвідував бали. Світ героя був сповнений любові і романтики.
Він насолоджувався життям і мріяв про військову кар’єру. Але після одного випадку життя його круто змінилася.
Розповідь про переломний подію в житті свого героя Л. М. Толстой побудував на контрастному зображенні двох епізодів: пишного, розкішного балу у губернського предводителя і страшного в своїй жорстокості й непривабливості покарання солдата. На балу герой перебував в атмосфері краси і благополуччя. Він був так “веселідоволен, … щасливий, блаженний”, немов “якесь неземна істота, що не знає зла і здатне на одне тільки добро”. Молодий чоловік “обіймав у той час весь світ своєю любов’ю” і “з захопленим розчуленням” спостерігав за своєю юною коханої, яка танцює в парі з батьком. Їх образи з’єднувалися в свідомості героя, і тому до батька коханої дівчини він також “відчував у той час якесь захоплено-ніжне почуття”.
У той момент вони уявити собі не міг, яке жорстоке розчарування може його осягнути.
Неможливо описати силу переживань Івана Васильовича, на ранок побачив світ із зовсім несподіваного боку. Коли в душі то ще звучала музика балу, миготіло біле плаття Вареньки, її посмішка, згадалося ніжне і зворушливе ставлення батька до дочки, у свідомість несподівано увірвалися різкі і пронизливі звуки: “барабанщик і флейтщік не перестаючи повторювали все ту ж неприємну, визгливую мелодію” . Світ як вибухнув перед Іваном Васильовичем, коли він побачив, як батько Вареньки “своєю сильною рукою в замшевої рукавичці бив по обличчю переляканого малорослого слабосильного солдата за те, що він недостатньо сильно опустив свою палицю на червону спину татарина”.
Протиставляючи ці дві сцени, Толстой як би зриває маску із зовнішньо благополучної і ошатною дійсності, і чим більше святковим і розкішним представляв себе навколишній світ молода людина спочатку, тим несподіванішою і трагічніше виявилося його прозріння. Поєднуючи в своєму серці образи батька і дочки, Іван Васильович щоразу, зустрічаючись з Варенькой, мимоволі згадував її батька на площі, і йому ставало “якось ніяково й неприємно”. Він став рідше бачитися з дівчиною, і поступово любов його зійшла нанівець “.
Цікаві міркування самого героя про поворотному подію в його житті: “Що ж, ви думаєте, що я тоді вирішив, що те, що я бачив, було-дурне діло? Нітрохи “. “Якщо це робилося з такою впевненістю і визнавалося всіма необхідним, то, отже, вони знали щось таке, чого я не знав”, – думав вони намагався дізнатися це. Але скільки не намагався – і потім не міг дізнатися цього. А, не дізнавшись, не міг вступити до військової служби, як хотів колись, і не тільки не служив у військовій, але ніде не служив і нікуди, як бачите, не годився “. Очевидно, що герой розпорядився своїм життям зовсім не так, як мріяв у юності, і тепер, на схилі років, вважає, що життя своє прожив даремно, не принісши користі вітчизні, людям, собі самому.
Але оточуючі так не вважають.
“Ну, це ми знаємо, як ви нікуди не годилися, – відповідають йому. – Скажіть краще, скільки б людей нікуди не годилися, якби вас не було “.
Чим же заслужив Іван Васильович таку повагу оточуючих? Напевно, тим, що володів рідкісним серед людей даром, даром, який з легкої руки Л. М. Толстого прийнято називати “розумом серця”. Такі люди часто беззахисні перед ударами долі, вони багато бачать, але ще більше відчувають, і саме ці почуття, які мало підкоряються тверезого розуму, керують їхніми вчинками і справами.
Таким людям завжди непросто жити і знаходити себе в жорстокому світі звичайних людей. Герой Толстого керувався своєю совістю і тому так і не зміг примиритися зі світом людей, що порушують закони добра і справедливості.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)