Нові засоби зображення внутрішнього світу людини у модерністській прозі ХХ сторіччя
Нові засоби зображення внутрішнього світу людини у модерністській прозі ХХ сторіччя
Модернізм – це узагальнене найменування цілого ряду нереалістичних конструктивних літературно-мистецьких стилів, що склалися на початку ХХ сторіччя. Свою назву ця літературна течія дістала від французького слова moderne, що в перекладі означає новітній, сучасний. Ця назва ніби підкреслює розрив з мистецькими традиціями ХІХ сторіччя.
Визначальна його прикмета – орієнтація на красу, прекрасне, як фундаментальну категорію, основу мистецтва, зокрема
Бурхливий початок ХХ сторіччя супроводжувався і соціальними зворушеннями і розвитком наукової думки, старий світ змінювався на очах, причому зміни часто випереджали можливість їх раціонального пояснення, що призводило до розчарувань у раціоналізмі. Для їх усвідомлення потрібні були нові прийоми та принципи узагальнення сприйняття дійсності, нове розуміння місця людини у всесвіті (або “Космосі”). Не випадково більшість представників модернізму шукала світоглядне підгрунтя у популярних філософських і психологічних концепціях, які приділяли
Різноманітність вихідних концепцій світосприйняття, до речі, багато в чому зумовила й саму різноманітність зовні ніби взаємовиключних напрямів і літературних маніфестів: від сюрреалізму до дадаїзму, від символізму до футуризму тощо. Але й уславлення мистецтва, як різновиду таємного містичного знання, що протиставляється абсурдності світу, і питання про місце особистості з її індивідуальною свідо-містю у Космосі, схильність до створення власних нових міфів дозволяють розглядати модернізм усе-таки як єдину літературну течію.
Улюблений персонаж модерністів-прозаїків – “маленька людина”, найчастіше образ середнього службовця (типовими є маклер Блум в “Уліссі” Джойса або Грегор у “Перевтіленні” Кафки), бо це той, хто страждає, незахищена особистість, іграшка вищих сил.
“Абсурд – це метафізичний стан людини в світі” – пише А. Камю у “Міфі про Сізіфа”. Інший його вислів (джерело те саме): “Жити у повному усвідомленні безцільності життя – ось жахлива доля людини і водночас підстава її величі”. Ці слова могли б стати епіграфом майже до будь-якого твору модерністів-прозаїків. Їхні герої існують у світі, де “нема вказівок ні на землі, ні на небі” (Сартр), там, де людина створює особисті моральні норми, здійснюючи акт свободного вибору. Життєвий шлях персонажів – ряд ситуацій, особиста поведінка – ряд актів згаданого вище вибору, при чому справжній вибір реалізовується у “прикордонних”, часто нереальних ситуаціях.
Герої модерністів живуть ніби поза реальним часом; суспільство, влада чи держава для них – якісь ворожі феномени ірраціональної, якщо не відверто містичної природи. У А. Камю ставиться знак рівності, наприклад, між життям і чумою. Взагалі в зображенні модерністів – прозаїків, зло зазвичай оточує героїв з усіх боків, воно завжди готове зустріти людину в найнесподіванішу для неї мить.
Усе, що відбувається з героями творів модерністів, відбувається завжди і ніколи, скрізь і ніде. Але попри зовнішню ірреальність сюжетів і обставин, що зображуються, через достовірність подробиць створюється відчуття дійсності чи навіть буденності цих міфічних ситуацій, схожих на ту, у якій “прокинувшись якось вранці після неспокійного сну, Грегор Замза побачив, що він у власному ліжку перетворився на жахливу і потворну комаху”.
Більшість модерністів проголошувало принциповий “антипсихологізм”, бо, на їх думку, традиційні методи ніби роблять людину об’єктом дослідження – але окремі моменти психології героїв у багатьох творах розкриваються часом чи не глибше, ніж у письменників, що підходили до вивчення таємниць людської душі з раціональних позицій. Мабуть, головною причиною цього є співчуття до “людини без властивостей”, автори часто переживають самотність цих героїв перед ворожим світом, як свою власну. Відмова від позиції “всезнання” дозволяє письменникам ніби наблизитись впритул до зображуваних героїв, інколи – до ототожнювання себе з ними.
Окремої уваги заслуговує відкриття такого нового прийому подання внутрішнього монологу, як “потік свідомості”, у якому змішані й відчуття героя, і те, що він бачить, й думки з асоціаціями, викликаними образами, що виникають, разом із самим процесом їх виникнення, ніби у “невідредагованому” вигляді.
Це теж інший, новий засіб проникнення у внутрішній світ людини, так само, як залучення метафоричного або фантастичного у зображення буденності дозволяє зробити якісно інші узагальнення.
Саме якісно інші – не кращі й не гірші від тих, що використовують традиційні літературні течії – прийоми та підходи й дозволяють бачити в модернізмі окреме явище в мистецтві ХХ сторіччя, течію, що відкрила свій особливий ракурс погляду на індивідуальність людини і в цілому на навколишній світ.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)