Особливості поетики Бодлера – “ВЕЧОРОВА ГАРМОНІЯ” – ШАРЛЬ БОДЛЕР
ШАРЛЬ БОДЛЕР (1821-1867)
“ВЕЧОРОВА ГАРМОНІЯ”
Особливості поетики Бодлера
Шарль Бодлер – поет довершеної форми. Здавна в поезії існують два протилежні підходи до віршування: посилена увага до форми й посилена увага до змісту, пафосу твору. Один неначе уособлював класицизм, інший – романтизм.
Бодлер поєднав у своїй творчості ці антитетичні підходи до поезії: надзвичайну експресивність віршів з філігранною вишуканістю форми. Він любив сонет, який є одним із найскладніших ліричних жанрів. Ніколя Буало в “Поетичному “Відповідності”,
У них Бодлер не лише демонструє вишукану техніку, а й наповнює свої вірші надзвичайною експресивністю: “Екзотичний аромат”,”Sed non satiata”1, “De profundis clamavi” та ін.
Літературне відлуння
Максим Рильський
Бодлер
В раю блаженних мук, де на тонких стеблинах
Ростуть, звиваються химерні квіти зла,
Подібні
В пекельному раю його душа жила.
Лякати буржуа, назватись людоїдом,
Що хтів би скуштувать малесеньких дітей;
Впиватися гірким, самотним, тонким медом
Нездійснених бажань і неживих ідей, –
І бачити в вині безстидної таверни
Вино Причастія, єдину кров Христа…
Хіба таке життя, потворне і химерне,
Не зветься: красота?
Мистецтві” зазначив, що форму сонета вигадав бог мистецтва Аполлон, розгнівавшись на поетів:
У двох катренах там одна пасує міра,
І рими дві лише давати має ліра,
А далі – шість рядків, щоб вивершить сонет,
Розкласти в дві строфи повинен вміть поет.
Сваволі жодної не можна тут дозволить:
Сонета той не дасть, хто в розмірі сваволить,
Бліді до виразних приточує слова
І двічі вислову однакого вжива.
Красу високу ми у формі цій найдемо :
Сонет довершений варт цілої поеми.
Поет використовує рідкісне строфічне обрамлення, коли перший і останній вірші строфи збігаються: “Балкон”, “Спокута”, “Moesta et errabunda”2. Особливо вражає гармонією між змістом і надзвичайно вишуканою формою вірш “Вечорова гармонія”.
Здається, Бодлер нічого принципово нового у віршуванні не відкрив: і до нього існували вірші, побудовані на порівнянні конкретного, предметно-чуттєвого з абстрактним, духовно-психологічним. За такою схемою створений вірш “Альбатрос”: історія птаха порівнюється з долею Поета. За цим же принципом побудований і диптих “Кістяк-землероб”: споглядаючи анатомічні книжки, ліричний герой згадує виснаженого землероба.
Незвичні метафори-асоціації3 стають стрижнем бодлерівської поетики: це й небопокришка, маяки-художники, велетка як уособлення ідеалу тощо. Шарль Бодлер часто застосовує оксиморон: “тендітний титан”, “ангел з хижими очима”, “брудна величність”, “божественна гидота” тощо. Без перебільшення можна сказати, що одна з провідних рис бодлерівської поетики – це поєднання непоєднуваного.
1 Але не вгамована (латин.).
2 Смутні й заблукані думки (латин.).
3 Видатний український поет І. Франко вважав, що саме асоціація дає змогу “знайти наукове пояснення процесу поетичної творчості, з’ясувати, так би мовити, механіку творчого натхнення…”.
Тисячоліття українського перекладу
Українське перекладацтво має славну тисячолітню традицію. На відзначення цієї дати видрукувано книгу “Тисячоліття українського перекладу”, до якої ввійшло все найкраще з доробку українських перекладачів.
Виникнення української перекладацької школи тісно пов’язане з прийняттям християнства в Київській Русі: разом із новою релігією прийшли й нові (передусім богословські) книги. У ті часи православна церква, на відміну від католицької, дозволяла богослужіння національними мовами і навіть допомагала поширенню церковної літератури саме цими мовами. У цьому зв’язку варто згадати діяльність Кирила (Костянтина) і Мефодія.
Монголо-татарська навала зашкодила подальшому розвиткові давньоруського перекладу. Однак уже в XVII ст. український читач міг познайомитися з творами Торквато Тассо, Еразма Роттердамського, з окремими новелами “Декамерону” Джованні Боккаччо та сонетами Петрарки. Щоправда, ці твори власне перекладами в сучасному розумінні цього слова назвати важко: наші автори часто використовували сюжети творів зарубіжних письменників для створення власних.
Та й виникнення нової української літератури тісно пов’язане з іншомовним текстом – “Енеїдою” римлянина Вергілія, яку “перелицював” Іван Котляревський (травестія була надзвичайно популярною в українській літературній практиці XVIII ст.).
На початку XIX ст в українській літературі великого поширення набув переспів – вільний переклад, наслідування певного твору. Це і “Давидові псалми” Т. Шевченка, і балади А. Міцкевича в обробці П. Куліша.
Перекладацька школа нової української літератури була оновлена насамперед письменниками, які розуміли, що українська культура і література зможуть повноцінно існувати не в межах національного “хутора”, а лише збагатившись “відблисками духа світового” (М. Рильський). Серед українських письменників, що скорочували шлях творів усесвітньої літератури до українського читача, треба назвати М. Старицького (переклади з творів Шекспіра, Байрона, Гейне, Андерсена), П. Грабовського (європейська, у тому числі російська, поезія), Б. Грінченка (переклади з поезій Шиллера, Пушкіна, Гете, Гейне). Саме в середині XIX ст. з’являється спроба повного перекладу Біблії українською мовою.
До цієї праці долучилися такі видатні українські письменники, як П. Куліш та І. Нечуй-Левицький.
Окремо потрібно сказати про перекладацьку діяльність Лесі Українки та Івана Франка. їхні перекладацькі інтереси виходили далеко за межі літературної моди XIX ст Так, саме завдяки праці Лесі Українки український читач ознайомився з видатною пам’яткою всесвітньої літератури – ведичними гімнами.
“Письменник – літературознавець – перекладач” – ось шлях до успіху на перекладацьких теренах. Саме його торували М. Рильський, М. Зеров та інші корифеї українського перекладу XX ст. Особливе місце серед українських перекладачів ХХ ст. належить неокласикам. М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський фактично заклали основи новітнього українського перекладу. Завдяки їхній перекладацькій діяльності українською “заговорили” Ш. Бодлер і французькі символісти.
Гідне місце в українській літературі посіли переклади М. Рильського: “Пан Тадеуш” поляка А. Міцкевича, “Євгеній Онєгін” росіянина О. Пушкіна, французький епос “Трістан та Ізольда” в реконструкції Ж. Бедьє. На жаль, українська перекладацька школа, що розквітла на початку XX ст., у 1930-і роки занепала, незважаючи на діяльність М. Рильського. Значною мірою цей занепад обумовлений суто політичними причинами: загинули в сталінських концтаборах інтелектуали-поліглоти М. Зеров, М. Драй-Хмара, А. Кримський…
Відродження української перекладацької школи розпочалося в 1950-і роки XX ст. Крім традиційної для України практики письменників-перекладачів (М. Бажан, Д. Павличко, Л. Первомайський, В. Стус), в Україні з’являються талановиті професійні перекладачі: Борис Тен, М. Лукаш, Г. Кочур, Д. Паламарчук, Є. Дроб’язко, R Доценко, М. Москаленко, М. Стріха, М. Габлевич та ін.
До слова, переклад “Фауста” Й. В. Гете, здійснений М. Лукашем, визнаний найкращим у світі перекладом геніальної трагедії.
У 1970-1980-і роки видавництво “Дніпро” започаткувало низку видань з іноземної літератури: “Зарубіжна новела”, “Зарубіжна проза XX століття”, “Зарубіжна сатира і гумор”, “Вершини світового письменства”. Видавництво “Веселка” знайомить українського читача з вершинами світової поезії: збірки віршів “Світанок”, “Передчуття”, “Поклик”.
У 1989 р. у видавництві “Дніпро” підготовлено грунтовне видання Шарля Бодлера, що містило не лише весь літературний доробок поета, а й зібрало майже всі переклади його віршів. П’ятьма роками раніше вийшла у світ антологія світового сонету в перекладах Д. Павличка.
У 1990-і роки видані книжки, що персоніфікують перекладачів. Особливе місце серед них належить М. Лукашу (“Від Боккаччо до Аполлінера”) та Г. Кочуру (“Друге відлуння”; “Третє відлуння”). У 1995 р. видано роман М. де Сервантеса “Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі” в перекладі М. Лукаша.
У пропагуванні творів світової літератури в Україні важко переоцінити роль журналу іноземної літератури “Всесвіт”, на сторінках якого друкуються не лише переклади літературних новинок, а й нові переклади класичної літератури, грунтовні літературознавчі розвідки.
У нашій країні праця перекладача користується заслуженою повагою: існує декілька премій для відзначення творчих здобутків у цій діяльності. Останнім часом до перекладацької премії імені М. Рильського долучилися премії імені М. Лукаша та М. Зерова (за кращий український переклад творів французької літератури).
Отже, іноземна література міцно утримує місце в духовному житті українського народу.! в тому, щоб “душі поетової вияв на нас, як рідний, з чужини повіяв”, велика заслуга українських перекладачів, що дають художньому творові друге життя.
Розширюючи коло читання
Генрі Джеймс (1843-1916) часто говорив: “Старий Світ – це мій вибір, моя потреба, моє життя”. Можливо, така любов американця до Європи виникла тоді, коли батько привіз його із США до Європи здобувати освіту? А можливо, це сталося в той достопам’ятний для Генрі Джеймса рік, який він провів у Парижі, спілкуючись із найвидатнішими тогочасними письменниками, яких майбутній американський письменник метафорично назвав “дітьми Бальзака”: французами Гюставом Флобером, Гі де Мопассаном, Альфонсом Доде, братами Гонкур, Емілем Золя, росіянином Іваном Тургенєвим.
Враження письменника від Європи, порівняння двох поглядів на світ – американського та європейського – стали основою багатьох творів письменника, а тема конфлікту цих світоглядів була однією з провідних у його творчості.
У повісті (іноді її називають новелою) “Дейзі Міллер” (1879) головна героїня, ім’ям якої названо твір, теж американка, яка потрапила до Європи. Сімнадцятирічна дівчина – наївна, нестримана й кокетлива на межі вульгарності – мандрує чужим континентом разом із матір’ю і молодшим братом. Вона почувається занадто впевнено, ігнорує суспільні умовності, чим дратує своїх земляків.
Розповідь ведеться від імені американця, якого Дейзі водночас притягує і відштовхує своєю самовпевненістю і розкутою поведінкою. Він і симпатизує їй і водночас не може зрозуміти дівчину, бо сам сповідує інші принципи і манери поведінки. А його співвітчизниця – Дейзі Міллер – прагне індивідуальної свободи, однак збоку це виглядає трохи дивно.
Зрештою повість закінчується трагічно – героїня помирає, проігнорувавши всі попередження, і в читача залишається гіркуватий присмак: з одного боку, чиясь смерть – це завжди горе, і як то кажуть, “de mortuis aut bene, aut nihil” (“про мертвих або гарно, або нічого”), а з іншого – занадто вже дівчина дратувала долю. Приблизно так сприйняла цей літературний образ американська критика: одні побачили в ньому легковажність, що межує з непристойністю, а інші – ідеал простодушності й чистоти…
У норвезькому підручнику літератури Кнута Гамсуна (1859-1952) (справжнє прізвище – Педерсен) названо найталановитішим, найзнаменитішим і найсуперечливішим письменником. Творчим кредо Гамсуна є його вислів: “Для мене мало змалювати певну кількість вчинків, що їх здійснюють мої персонажі. Я прагну висвітлити їхні душі, зусібіч їх дослідити, проникнути в усі їхні схованки, роздивитися їх під мікроскопом”.
Він поділяє думку братів Гонкур: “Бачити, відчувати, висловлювати – у цьому все мистецтво”, напружено працює в новій стильовій манері й збагачує світову літературу романами – “Містерії” (1890), “Пан” (1894) і “Вікторія” (1898), поєднані темою трагічного кохання, яке то підносить людину до височин, то скидає в прірву безумства.
У “Пані” ми ніби потрапляємо в дивну Країну Кохання, де панують піднесеність, велич, натхнення, де все настільки непередбачуване, що лише інтуїція підказує неминучість трагедії. Герой роману лейтенант Томас Глан на знак протесту проти обмеженого світу міщанства і суєти покидає місто з його фальшивими цінностями й поринає в первозданний світ природи, під покровительство Пана. Він оселяється в глухомані – у лісовій хатині поблизу рибальського селища Сірілунн і втішається спілкуванням з природою цього краю.
Його уява малює видіння, що нагадують казки чи легенди, й вони стають мовби часткою його життя.
Щомиті Глан пізнає щось нове в довкіллі й у собі, його переповнює поезія почуттів і настроїв, не гнітить самотність, для товариства йому досить єдиної істоти – вірного пса Езопа. Томаса цілком задовольняє спосіб життя вільного мисливця, хоча він полює лише стільки, скільки йому треба на прожиття. Гамсун нічого не каже про Гланове минуле, а уявити його портрет можна хіба що з освідчення Едварди або з коротенького епілогу “Смерть Глана”. Едвардине освідчення подібне на замовляння: “…Ти був наче Бог.
Я любила твою поставу, твою бороду і твої плечі, усе в тобі я любила…” Цим Гамсун немовби підкреслює, якими красивими робить людей кохання. Та й сама Едварда в хвилини пристрасті приковує до себе захоплений погляд Глана не якоюсь особливою красою, а жаром почуття. З її зовнішніх ознак найдужче запам’ятовуються дугасті брови на високому чолі, довгі засмаглі руки й перефарбований жакет Здавалося б, що тут привабливого? Однак Едварда привертає до себе душею, спраглою до пізнання, чистотою, наївністю, щирістю, готовністю кинутися у вогонь кохання.
Вона має палке серце й неврівноважену вдачу, повна гордощів і властолюбства. їх з Гланом кохання затягує, як вир, і кожен прагне взяти гору над іншим. Ласка й ніжність згорають дотла в полум’ї ненависті, ревнощів і помсти. А після цього, зранені й покарані коханням, спустошені стражданням, вони втікають самі від себе: Глан – у далекі індійські ліси, а Едварда – у нещасливе заміжжя.
Кнут Гамсун удається до тонкого психологічного аналізу, простежуючи алогізм учинків персонажів, народження та смерть найзагадковішого з почуттів – кохання.
Пан – у грецькій міфології божество лісів, полів і гуртів худоби. Ім’я “П.” походить від індоєвропейського кореня pus – “робити плодючим”, що відповідає справжнім функціям цього божества. П. відомий своїми уподобаннями до вина і буйних веселощів, сповнений любовної пристрасті, переслідує німф. П. як божество природи наводить на людей безпричинний, т. зв. панічний жах, паніку.
З поезії французького символізму
(1 votes, average: 5.00 out of 5)