Переказ оповідання Буніна Антоновські яблука – Глава перша
Пригадується мені рання погожа осінь. Серпень був з теплими дощиками, що начебто навмисно випадали для сівби, – з дощиками в саму пору, у середині місяця, біля свята св. Лаврентія. А “осінь і зима гарні живуть, коли па Лаврентія вода тиха й дощик”.
Потім жіночим летом павутини багато сіло на поля. Це теж добрий знак: “Багато тенетника на жіноче літо – осінь ядреная”… Пам’ятаю ранній, свіжий, тихий ранок… Пам’ятаю великий, весь золотий, підсохлий і поріділий сад, пам’ятаю кленові алеї, тонкий аромат опалого листя
Повітря так чисте, точно його зовсім ні, по всьому саду лунають голоси й скрип возів. Це тархані, міщани-садівники, найняли мужиків і насипають яблука, щоб у ніч відправляти їх у місто, – неодмінно в ніч, коли так славно лежати на возі, дивитися в зоряне небо, почувати захід дьогтю у свіжому повітрі й слухати, як обережно поскрипує в темряві довгий обоз по великій дорозі. Мужик, що насипає яблука, їсть їх із соковитим тріском одне за одним, але вуж таке заклад – ніколи міщанин не обірве його, а ще скаже:
– Вали, їли досита, – робити нема чого! На
И прохолодну тишу ранку порушує тільки сите квоктання дроздів на коралових горобинах у хащі саду, голосу так гучний стукіт зсипають у міри й діжки яблук. У поріділому саду далеко видна дорога до великого куреня, посипана соломою, і самий курінь, біля якого міщани обзавелися за літо цілим господарством. Усюди сильно пахне яблуками, отут – особливо.
У курені влаштовані постелі, коштує одностовбурна рушниця, що позеленіла самовар, у куточку – посуд. Біля куреня валяються рогожі, ящики, усякі пошарпані пожитки, вирита земляна грубка. Опівдні на ній вариться чудовий кулеш із салом, увечері гріється самовар, і по саду, між деревами, розстеляється довгою смугою блакитнуватий дим. У святкові ж дні біля куреня – цілий ярмарок, і за деревами поминутно миготять червоні убори. Юрбляться жваві дівки-однодворки в сарафанах, що сильно пахнуть фарбою, приходять “панські” у своїх гарні й грубих, дикунських костюмах, молода старостиха, вагітна, із широкою сонною особою й важлива, як холмогорская корова.
На голові її “рога”, – коси покладені з боків верхівки й покриті декількома хустками, так що голова здається величезною; ноги, у півчобітках з підківками, коштують тупо й міцно; безрукавка – плисова, фіранка довга, а понева – чорно-лілова зі смугами цегельних кольорів і обкладена на поділі широким золотим “прозументом”…
– Господарський метелик! – говорить про неї міщанин, погойдуючи головою. – Переводяться тепер такі…
А хлопчиська в білих замашних сорочках і коротеньких порточках, з білими розкритими головами, усі підходять. Ідуть по двох, по трьох, дрібно перебираючи босими ніжками, і косяться на кошлату вівчарку, прив’язану до яблуні. Купує, звичайно, один, тому що й покупки-то всього на копійку або на яйце, але покупців багато, торгівля йде жваво, і сухотний міщанин у довгому сюртуку й рудих чоботах – весел. Разом із братом, гаркавої, шустрим підлоги ідіотом, що живе в нього “з милості”, він торгує з жартами, примовками й навіть іноді “торкне” па тульській гармоніці. І до вечора в саду юрбиться народ, чується біля куреня сміх і говір, а іноді й тупіт танцю…До ночі в погоду стає дуже холодно й росисто. Надихавшись на гумне житнім ароматом нової соломи й полови, бадьоро йдеш додому до вечері повз садовий вал.
Голосу на селі або скрип воріт лунають по студеній зорі незвичайно ясно. Темніє. І от ще запах: у саду – багаття, і міцно тягне запашним димом вишневих суків. У темряві, у глибині саду – казкова картина: точно в куточку пекла, палає біля куреня багряне полум’я, оточене мороком, і чиїсь чорні, точно вирізані із чорного дерева силуети рухаються навколо багаття, меж тим як гігантські тіні від них ходять по яблунях.
Те по всьому дереву ляже чорна рука в трохи аршин, то чітко намалюються дві ноги – два чорних стовпи. І раптом все це сковзне з яблуні – і тінь упаде по всій алеї, від куреня до самої хвіртки…
Пізньою ніччю, коли на селі згаснуть вогні, коли в небі вже високо бекає брильянтове семизір’я Стожарів, ще раз пробіжиш у сад. Шарудячи по сухому листю, як сліпий, доберешся до куреня. Там на галявинці небагато світліше, а над головою біліє Чумацький Шлях
– Це ви, барчук? – тихо окликає хтось із темряви
– Я. А ви не спите ще, Микола?
– Нам нельзя-с спати. А, повинне, уже пізно? Геть, здавайся, пасажирський поїзд іде…
Довго прислухаємося й розрізняємо тремтіння в землі. Тремтіння переходить у шум, росте, і от, начебто вже за самим садом, прискорено вибивають шумний такт колеса: гримотячи й стукаючи, несеться поїзд… ближче, ближче, усе голосніше й сердитее… І раптом починає стихати, глухнути, точно йдучи в землю…
– А де у вас рушниця, Микола?
– А от біля з.
Скинеш догори важку, як лом, одностволку й з маху вистрілиш. Багряне полум’я з оглушливим тріском блисне до неба, засліпить па мить і погасить заїзди, а бадьора луна кільцем гримне й раскатится по обрії, далеко завмираючи в чистому й чуйному повітрі
– Ух, здорово! – скаже міщанин. – Потращайте, потращайте, барчук, а те просто лихо! Знову всю дулю на валу отрясли… А чорне небо креслять огнистими смужками падаючі зірки. Довго дивишся в його темно-синю глибину, переповнену сузір’ями, поки не попливе земля під ногами.
Тоді стрепенешся й, ховаючи руки в рукави, швидко побіжиш по алеї до будинку… Як холодно, росисте і як добре жити на світі!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)