Перший класик нової української літератури
Народився 9 вересня 1769 року в Полтаві, в родині дрібного чиновника. Згодом Котляревським було “пожалувано” дворянське звання. З 1780 року маленький Іванко почав навчатися в Полтавській духовній семінарії. Особливо старанно й наполегливо осягав хлопець гуманітарні дисципліни: піїтику, риторику, філософію, латинську, грецьку, французьку, німецьку мови. З інтересом знайомиться з античною літературою, перекладає Горація, Овідія, Вергілія.
Відкриває для себе творчість Ломоносова, Кантемира, Сумарокова. Один із співучнів Котляревського
Протягом 1794-1796 рр. І. Котляревський працює над першими трьома частинами поеми. З 1796 по 1808 р. І. Котляревський перебуває на військовій службі. У складі Сіверського полку, сформованого на базі українського козацького полку, брав участь у російсько-турецькій війні, особливо відзначившись у баталіях під Бендерами та Ізмаїлом. За відвагу й хоробрість І. Котляревського було відзначено кількома нагородами. Навіть у нелегких бойових буднях Іван Петрович продовжує працювати над “Енеїдою”.
Спочатку І. Котляревський не мав наміру публікувати поему, вона поширювалася серед читачів у рукописних копіях, але в 1798 році її видав у Петербурзі один із любителів українського слова, конотопський поміщик Максим Парпура. Згодом, у 1808 році, книговидавець І. Глазунов повторив це видання. Ці публікації робилися без відома і згоди автора, тому вийшли зі значними огріхами, які не могли задовольнити автора. У 1808 році в чині капітана І. Котляревський виходить у відставку і пробує влаштуватися на цивільну службу в північній столиці.
У 1809 році з’являється друком його знаменита поема у чотирьох частинах “Вергилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная І. Котляревским”. На титулі містилося авторське зауваження: “Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий”. З 1810 року і до кінця свого життя Іван Петрович Котляревський живе в Полтаві, працюючи наглядачем Будинку для виховання дітей бідних дворян – навчально-виховного закладу, в якому навчання відбувалося за програмою гімназії. З 1827 року – попечитель “богоугодних закладів” Полтави. На цьому відповідальному поприщі І. Котляревський зарекомендував себе як талановитий педагог і організатор освітнього процесу.
Увесь цей час письменник не пориває з творчою діяльністю, захоплюється театральною справою. У 1818 році його призначають директором Полтавського театру. З метою збагачення репертуару він створює драму “Наталка Полтавка” і водевіль “Москаль-чарівник”, які з успіхом було поставлено у 1819 році.
Так, на полтавській сцені, з початків нової української драматургії зароджувався національний професійний театр. Стараннями І. Котляревського було випущено з кріпацтва М. Щепкіна, який згодом успішно виступав у п’єсах свого покровителя. У 1821 році поет закінчує писати поему, останню частину “Енеїди”, але побачити повне видання йому не судилося.
Воно з’явилося на світ у 1842 році, уже після смерті автора. У 1835 році за станом здоров’я І. Котляревський виходить у відставку, але не пориває з культурним життям того часу. До нього постійно зверталися за підтримкою і порадою представники найширших верств населення, і кожному він намагався надати необхідну допомогу.
Тому з величезним сумом і болем було зустрінуто звістку про його смерть 10 листопада 1838 року. Творчість І. Котляревського ознаменувала собою початок нової ери української літератури. Із порівняно невеликого за обсягом творчого доробку письменника починається потужний рух національного відродження. Поема “Енеїда”, над якою І. Котляревський працював майже три десятиліття, стала епохальним за своєю громадською і художньою значущістю явищем у духовному житті українського народу, визначила змістовий напрям і форму нашому письменництву. Життя і творчість І. Котляревського припали на час, коли, здавалося, самі підмурки національної ідеї відбували одне з найсерйозніших випробувань на право свого існування взагалі.
Невблаганна самодержавницька дійсність розбивала на друзки сподівання українського народу. Могутній і тотальний імперський тиск мав остаточно привести до знищення навіть можливих проявів національного духу. Поневірянням, визиском, кров’ю вписано у літопис історії українського народу сторінки немилосердного XVІІІ століття, яке, за справедливим визначенням П. Куліша, виявилося віком “расхищения национальной собственности всеми благовидными и неблаговидными способами”.
То був час, коли на історичному роздоріжжі народ міг втратити все – надії, традиції, культуру, майбутнє і, зрештою, себе. Стихійні протести щораз захлиналися під безжальною силою і жорстокою сваволею царських сатрапів. Набирало розмаху кріпацтво з його дикунською мораллю та антилюдськими законами. “Доборолась Україна до самого краю”, – писав її геній Тарас Шевченко.
І раптом серед мертвої тиші лунає сміх – зневажливий, саркастичний, життєствердний сміх. Той сміх пробудив у душах людей не тільки почуття гідності, але й повернув віру в себе, у свою неповторність і значущість.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)