Постмодернізм в українській літературі
Сучасні літературознавці (Тамара Гундорова, Соломія Павличко, Дмитро Наливайко, Роксана Харчук) літературний процес кінця ХІХ-ХХ ст. умовно поділяють на два етапи:
- епоха модернізму: кінець XIX – перша половина й середина XX сг.; епоха постмодернізму: 80-90 роки XX ст. – поч. XXI ст.
Постмодернізм (лат. post – за, після, далі; франц. modeme – сучасний, новітній) як літературна течія виник у США та Європі в останню третину XX ст. Естетичну природу цього мистецького явища пов’язують із плюралізмом – поєднанням і органічним співіснуванням
Постмодернізм виник унаслідок відчуття письменниками кінця історії сучасної епохи. Тому він передбачає опозицію до модернізму і будується у таких параметрах: модернізм – постмодернізм; закрита форма – відкритість дискурсу; цілеспрямованість мистецтва – мистецтво як гра, карнавал; художня майстерність – деконструкція, мовчання; закінчений твір – хепінг, перфоманс (вистава), кітч (термін для означення низькоякісної речі
Український постмодерний роман (зокрема, “Рекреації”, “Московіада”, “Первєрзія” Юрія Андруховича) заперечує оповідні стратегії реалістичного дискурсу: причинно-наслідкові зв’язки сюжету, психологічну зумовленість поведінки персонажів, деякими аспектами перегукуючись з американськими постмодерністами “чорного гумору”, в канонах якого, наприклад, написано оповідання Юрія Винничука “Ги-ги-ги”. Оповідач-абсурдист найдошкульніше висміює свого героя, діючи на читача епатажно, викликаючи огиду і відразу до ганебних вчинків персонажа.
Постмодернізм вибудовує особливу концепцію світу. Якщо модерністи прагнули виявити найменші відмінності та принципову несумісність усіх сторін зображуваної дійсності, то постмо – дерністи захищають позицію відстороненого і відчуженого спостерігача. Постмодерністи утверджують принцип загальної рівнозначності всіх явищ і аспектів життя, часто агресивно засуджують насильницьку дегуманізацію, асиміляцію людини зовнішнім світом, що були яскраво виражені в просторі радянської імперії (збірка поезій “Тінь великого класика та інші вірші” (1991 р.), п’єси Олександра Ірванця “Маленька п’єса про зраду для одної актриси”, “RECORDING” (1991 р.), роман Юрія Іздрика “Воццек” (1996 р.). У цьому аспекті український постмодернізм має свою специфіку як явище постколоніальної культури.
Це засвідчує проза Юрія Андруховича: за грою, “витівками” у його творах прозирає віра в духовність народу, якої немає у західних постмодерністів. Те, що в текстах Євгена Пашковського, В’ячеслава Медвідя, Юрія Андруховича карнавалізм та інші елементи постмодернізму спрямовано проти негативних явищ в українській культурі й політиці, Богдан Рубчак розцінює як вияв глибокого патріотизму.
Визначальні риси постмодернізму:
- культ незалежної особистості; потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого; прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій; бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу; використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправ – жності, протиприродності панівного в реальності способу життя; зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у художній стиль нерідко вплітаються науковий, публіцистичний, діловий стилі); суміш багатьох традиційних жанрових різновидів; сюжети творів – це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох; запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях; як правило, у постмодерністському творі наявний образ оповідача; іронічність та пародійність.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)