Проблема національного відродження у творчості П. Тичини
Проблема національного відродження українського народу постійно присутня у творчості молодого Павла Тичини. Під враженням проголошення Центральною Радою 10 червня 1917 року незалежної Української Народної Республіки Тичина пише ліричну поему “Золотий гомін”, яка передає піднесений, святковий настрій. За жанром цей твір – лірична ораторія, бо в ньому водночас наявні фрагменти епічних епізодів та драматичних сцен.
У творі йдеться про золотий гомін над стародавнім Києвом. Радість національного відродження святкують навіть предки,
Від повноти щасливих передчувань “засміялись гори, зазеленіли”, і “ріка мутная сповнилася сонця і блакиті – торкнула струни”. Прокочується з “тисячі грудей” могутнє “Слава!” Поет яскраво змальовує урочистий момент біля Святої Софії:
Тисячі очей…
Раптом тиша: хтось говорить.
– Слава! – 3 тисячі грудей
І над всім цим в сяйві сонця голуби.
– Слава! – з тисячі грудей.
Але не так легко
Уб’ю!” Цим зловісним образом “чорнокрилля” поет попереджав про наступні тяжкі для свободи дні.
Саме так і сталося: свідченням братовбивчої трагедії є тетраптих Тичини “Скорбна мати” (1918). Твір присвячений матері поета. Але образ покійної “матері Марії” переростає в образ Скорбної матері, в якому узагальнено і долю Божої Матері, і страждання України.
З поеми вимальовується трагедія рідної землі, яка потрапила в криваву орбіту громадянської війни. Вражає, що поле, яке має родити хліб, тепер “в могилах… мріє”, в житах (одвічний символ життя) “чийсь труп… чорніє”, у тузі “мовчать далекі села”, із крові рясно зросли на полі лиш “квіти звіробою”, а “людське серце до краю обідніло”. Боляче, що люди забули заповіти Спасителя, розіп’ятого за них на хресті.
Видно, “не буть ніколи раю у цім кривавім краю”, – з гіркотою і болем говорить-поет. У підтексті тетрапти-ху прочитується національна руїна України, яка висловлюється сльозами Божої Матері:
Не місяць, і не зорі,
І дніти мов не дніло.
Як страшно! людське серце
До краю обідніло.
Проте Тичина зберіг віру в те, що країна не загине:
Гей, народ! Будеш жити!
А я ж матір не забуду!
Україні, її люду
Хочу вірно я служити.
Та, на щастя, не всі серця застигли в байдужості, було кому боронити незалежність України навіть ціною власного життя. Вірш П. Тичини “Пам’яті тридцяти” присвячений київським студентам і гімназистам, що зложили голови за свою державу у нерівному бою під Кругами. Загинули в нерівній боротьбі кращі люди, що мріяли про незалежність рідної землі.
Загинув “український, цвіт” зі “славою святих”. І знову звучить тут болюча думка: “По кривавій по дорозі нам іти у світ”. Болюча особливо тому, що кров загиблих патріотів не принесла очікуваного миру.
Ідея вічності українського народу, його духовної міці, прагнення здобути волю й власну державність звучить досить яскраво у творах Тичини. Поет вітає “рідними піснями” свій народ, що прокинувся до нового, вільного життя.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)