Реальна фантастичність в романі Г. Г. Маркеса “Сто років самоти”
Фантастичне й реальне в його книжках перемішані, сплавлені одне з одним. Д. Затонський. Габріель Гарсіа Маркєс – латиноамериканський колумбійський письменник. Ім’я письменника запам’ятовуетьсся досить легко – воно є милозвучним і вишуканим. Варто сказати, що так само віртуозно звучать і інші назви — Латинська Америка, Колумбія, Арака-така… Навіть не читаючи книжок Габріеля Гарсіа Маркеса, можна сказати, що у цього письменника має бути щось незвичайне в стилі, у житті, у Творчості. “Магічний реалізм” ~ ось основний елемент
Магія оточувала письменника з дитинства.
Як і кожен із нас, у дитинстві він слухав казки, легенди, які розповідала йому бабуся. Малого зачаровував світ фантастики, де;люди могли літати, як птахи, де вони могли перемагати волохатих чудовиськ і величезних зміїв. Хіба це казка?
Ні – це реальність! Письменник напише про це пізніше: “слід розповідати про все так, як розповідали мої бабуся і дідусь”, тобто, треба самому вірити в те, що говориш, і тоді це буде цікаво іншим. Габріель Гарсіа Маркєс вірив, що наш світ – це світ, у якому
Людям потрібно тільки не закривати очі на те, що існує довкола. Адже наші вимисли не такі вже й вимисли – це наше життя.
Мене вразило відкриття, яке прийшло до мене після прочитання слів Маркеса, які він сказав при врученні йому Нобелівської премії. Смисл їх у тому, що письменники завжди створювали щось неймовірне, фантастичне. Проходив час – і фантастика ставала реальністю.
Так от, Маркес пропонує створювати позитивну фантастику, “де ніхто не вирішуватиме за інших, як їм умирати, де пануватиме істинна любов і уможливиться щастя”. Справді, наші позитивні думки акумулюються та створюють позитив, а страхіття породжують негатив.
У романі “Сто років самоти” показані шість поколінь роду Бу-ендіа. Здається, Історія має бути захоплюючою. Хосе Аркадіо Бу-ендіа стає засновником роду.
Він у селищі користується повагою, будинок його наповнений сонцем і світлом. Він тягнеться до прогресу, тому всі “фокуси” циганів його так цікавлять. У той же час він страшенно самотній.
Ця риса стане визначальною для усіх Буен-діа. Письменник наділяє різних своїх героїв не тільки однаковими рисами характеру, але й однаковими іменами. Імена Хосе Аркадіо та Ауре ліано зустрічаються найчастіше. У родині кожен носить на собі відтінок самотності, але відлюдкуватість кожного виникла не одразу, а в ході життя з різних причин.
Над родом висить прокляття. Хосе Аркадіо намагається розшифрувати давній манускрипт, який йому дістався від цигана Мелькіадеса.
Циган помирає, але Хосе Аркадіо продовжує з ним спілкуватися, бо той ніби воскресає І й поселяється в домі Буендіа. Та й після смерті самого старійшини роду з ним продовжує спілкуватися дружина Урсула – для неї він так і залишився сидіти під деревом, де помер, і сюди вона приходить, щоб поговорити з чоловіком про домашні справи. Для цих людей не існує різниці в словах “життя” і “смерть”. Для них ніщо нікуди не зникає, а живі й мертві живуть в єдиному світі.
По вулицях розгулюють привиди, місцеві мешканці бояться “похмурого міста”, багатоголового дракона, якого викликали на розправу з бун-‘ тівниками. Де тут реальність і де тут казка?
Чарівні дороги приводять циганів у Макондо, такими ж казковими є дороги полковника Ауреліано, який шукає для себе найкрасивішу жінку на світі. Або ось Амаранта – вона намагається відтягнути термін смерті. Якось до неї прийшла жінка в синьому платті та наказала їй шити саван. Це сама смерть прийшла, але так звичайно вбрана.
Наказ порушувати не можна, але людина – хитре створіння. Амаранта шиє, але не спішить – роботу можна зробити за тиждень, за рік, а можна й розтягти на довгі роки… Не всі казки, віщування стають правдою.
Так, Ауреліано Хосе на картах випало сімейне щастя, шестеро дітей і довге щасливе життя, а замість усього цього – куля в груди. “Ця куля, певне, погано розбиралася у віщуваннях карт”, – сміється письменник.
Який висновок можна зробити, прочитавши роман “Сто років самоти”? У першу чергу, мені здається, автор хоче сказати людям, що не потрібно бути гордими й злими. За свої погані справи люди будуть покарані. Можливо, все є фатальним і нічого змінити не можна – адже у манускрипті було написано про останніх із роду Буендіа: у Амаранти Урсули та Ауреліано’ Бабілонья народиться дитина з свинячим хвостиком.
Це й буде кінцем роду. Фатум не об’їдеш на коні. А може, й не так?
Адже не завжди віщування справджувалися. Думаю, якщо б люди виправилися, не чинили зла, поводилися по-людськи, то й доля їхня в загадковому манускрипті була б змінена. Бо, наприклад, Ауреліано Другий символізує собою зажерливу свиноподібність. Наввипередки зі Слонихою він доводить свою ненаситність: “кожен випив соку з п’ятдесяти апельсинів, вісім літрів кави і тридцять яєць”. Люди обміліли. їхні прагнення зводяться до прагнень тварин.
Не більше того. А для таких людей не може бути майбутнього. Рід має померти, перевестися, бо нічого морального не приніс із собою в цей світ.
Маркес звертає нашу увагу на те, Що люди мають бути духовно вищими істотами, ніж тварини. Якщо ж вони цього не роблять, то вони приречені на самотність і на виродження.
За магічністю, фантастикою у Маркеса приховані речі, які нагадують про моральне обличчя людини, про те, що людина відповідальна за усі свої вчинки, а в разі негідного життя варто чекати покарання. Письменник “відмовляється прийняти кінець людини” і кличе нас творити щастя власними руками, добрими справами та багатою уявою. Щедра й гуманна фантастика подарує нам таке ж щедре й гуманне життя.
Казка стане реальністю, але потрібно придумати гарну казку – так я розумію Маркеса.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)