Родом із дитинства (за мотивами кіноповісті “Зачарована Десна” О. Довженка) (2 варіант)
Літературна спадщина Олександра Довженка багатогранна, але найсильніше талант митця виявився у жанрі кіноповісті, який він, по суті, започаткував в українській літературі. Майже півстоліття читачів глибоко хвилюють “незабутні чари дитинства”, майстерно відтворені у кіноповісті “Зачарована Десна”. І майже півстоліття дослідники намагаються віднайти джерела цього неповторного майстерного колориту, розтинаючи, немов у анатомічному театрі, текст кіноповісті й уважно, прискіпливо аналізуючи кожну деталь: образи твору, його композицію,
Р. Корогородський стверджує, що “письменник створив апологію рідного краю – Землі Обітованої. Він подав власну версію Біблії, де в народних поняттях твердь, космос і хаос віднаходили хоч і складне, та все ж таки гармонійне вирішення через уяву хлопчика, який у зрілому віці згадував дитинство, як рай”.
В. Святовець акцентує увагу на важливій рисі творчої манери О. Довженка – наявності промовистої художньої деталі, покликаної відігравати неординарну роль у творі. Так, наприклад, “Зачарована Десна” починається з колоритного опису буйного
З другого боку – це яскравий символ самого життя, труднощів, людських змагань за так зване “місце під сонцем”.
Автор пояснює причини звернення до дитячих спогадів: “… непереможне бажання, перебираючи дорогоцінні дитячі іграшки, що завжди десь проглядають в наших ділах, усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел”.
Основною силою, що сформувала характер героя, що допомогла йому пройти важкий шлях пізнання, була сім’я. Образи найрідніших Сашкові людей – матері, батька, діда, прабаби – виписано з особливим поетичним піднесенням і любов’ю.
Засобом характеристики матері виступає епітет “невгамовна”, поява якого у контексті опису природи є цілком закономірною, а паралель природа-мати, мати-рідна земля і жінка-мати, яка має дитину, – традиційна для української народної творчості і літератури. Невгамовна – яка “не може вгамуватися, заспокоїтися, перестати діяти, надто рухлива, завжди сповнена хвилювань, тривог, неспокійна”.
Невгамовна і вічна природа-мати у найтрагічніші, найтривожніші моменти історії людства надає життєвої наснаги своїй нерозумній дитині-людині, загоює своєю ніжністю, дбайливим піклуванням усі її душевні і тілесні рани так само, як і невгамовна мати-жінка ніколи не покине свою дитину напризволяще.
Згадаймо, скільки страждання і болю матері Сашка принесли збори чоловіків на косовицю. Неусвідомлене передчуття біди примушує її шукати безглузді, абсурдні причини, аби не пускати малого на косовицю: і комарі з’їдять, і втопиться в Десні, і косою заріжеться, і в кущах страшно, і ями в озерах, і гадюки в лісі, тільки “не пускайте його”.
Хлопець з погляду свого життєвого досвіду, обмеженого “гріхопадінням” і казковим світом, у якому коні розмовляють, на прохання скидається у річці риба, котиться зірка, з’являється лев, не розуміє, чому прекрасне невідоме так хвилює і бентежить матір. Надзвичайним щастям видається йому те, що на материні прохання не звертає уваги ані батько, ані дід… Материнське серце не помиляється, накувала мати-зозуля синочку довгу розлуку:”Коло хати мати зозуля кує мені розлуку.
Довго-довго, не один десяток років буде проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго хреститиме мені слід і стоятиме з молитвами не зорях вечірніх і ранішніх, щоб не взяла мене ні куля, ні шабля”.
Вразили хлопця і незрозумілі сльози матері, її ніжне, зворушливе милування маленькою лялечкою, якої він навіть трохи злякався (у Сашка народилася сестра): “Яка красива. Ну лялечка, – ніжно і зворушливо промовила мати. – І позіхає, глянь. Голубонька ж ти моя сизенька, квіточка… “
Гармонійний зв’язок між природою і людиною – необхідна умова духовності: “Жили ми в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смажилися на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя”. І саме невгамовна мати своєю виснажливою працею подала синові перші уроки духовності, які Сашко із вдячністю засвоїв і проніс у своєму серці протягом усього життя. З одного боку, зачарування красою і буянням природи: “До чого ж гарно й весело було в нашому городі!”
З іншого боку, у душі дитини починає назрівати відчуття дисгармонії у ставленні людини до природи. Доросла людина не нарівні веде діалог із природою, дивиться на неї самовпевнено, прагматично – як на поле для реалізації своїх корисливих задумів, як на річ, дану для перетворень або практичного вжитку. Чи не тому курки неслися у великих кущах смородини, бузини і ще якихось невідомих рослин “нишком од матері”?
Чи не тому у пам’яті Сашка закріпилася ця незначна, дрібна деталь, яка пізніше вплелася природно у мереживо розповіді?
Третій урок такий: саме завдяки своїй невгамовності, виснажливій праці, прагматичності рідні Сашка втратили здатність бачити красу, що зробило їх нещасними, їхня уява висохла й осліпла: “Було в минулому житті батьків багато плачу, темряви й жалю. А найбільш, чого їм відпустила доля, – роботи, тяжкої праці. Всі прожили свій вік нещасливо, кожен по-своєму – і прадід, і дід, і батько з матір’ю.
Так ніби всі були народжені для любові і мали всі талант до неї”.
Навіть таке природне жіноче бажання матері, – забезпечити родині домашній затишок, – сприймається сином-митцем як неможливість побачити красу: “До чого мальовнича була хата. Одне, що не подобалось в ній, і то не нам, а матері, – вікна повростали в землю і не було замків. У ній ніщо не замикалось.
Мати жалілася на тісноту, ну, нам, малим, простору і краси вистачало”.
Митець підкреслює, що між світовідчуттям дорослої людини і дитини існує величезна прірва: там, де доросла людина прагматично оцінює житло, бачить усі його недоліки, юна душа здатна творити красу.
Із часом почуття дисгармонії у світі людей зростає і стає нестерпним. І хоча автор вагається, чи не надто він славословить старих своїх коней, і село, і стару хату свою, виникає враження, що славословіє його показне.
Не тільки бажання усвідомити свою природу, згадати перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих керує пером автора, а ще й образа і незадоволення своїми рідними, усе життя яких було скорботним, як життя стародавніх людей: “Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду… я роблю ту лише “помилку”, яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства. Світ одкривається перед очима перших літ пізнання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну”.
Головним нервом кіноповісті є страждання. Розгадуючи одвічну філософську таємницю, О. Довженко по-своєму визначає страждання: страждання – це потрясіння. Причому “сила страждання вимірюється не так гнітом зовнішніх обставин, як глибиною потрясіння”. Потрясіння – особливий стан: у цей момент посиленої роботи душі зриваються покрови буденності, відкриваються приховані закони життя.
Одне з потрясінь маленького Сашка – втрата ангелоподібності.
Прагнення відновити усталений світопорядок надовго визначає роздуми дитини. Спочатку він відпрацьовує “систему” охоронних засобів: втеча (“Я – в тютюн”; “Побіжу, – думаю, – в малину… “); думки про смерть як засіб помсти; спроба вшанувати “великих людей”; сон… Постає питання: а яким чином кваліфікувати розмову коней, свідком якої стає хлопець, – сон, марення, дитячі фантазії чи щось інше?
Однозначно, це один з “охоронних засобів”, за допомогою якого хлопець утікає від жорстокості реального світу і виправдовує всі “нечемні” батьківські випади проти рідних: батько лупцює не тільки коней, а й невгамовну матір, діда, схожого на Бога, і навіть Бога, схожого на діда: “Неприємно, як батько приходить додому п’яний і б’ється з дідом, з матір’ю або б’є посуд”; “В великім розпачі прокляв він ім’я Боже, і Бог мусив мовчати. Явився він тоді йому у всій своїй силі, напевно, батько кинувся б і прохромив його вилами або зарубав сокирою”.
До таких самих охоронних засобів можна зарахувати роздуми дорослого вже митця над долею своїх рідних: “Батько сидів з веслом на кормі – веселий і дужий. Він почував себе спасителем потопаючих, героєм – мореплавцем, Васко да Гамою. І хоч життя послало йому калюжу замість океану, душа в нього була океанська… Топив наш батько кораблі задля того, щоб бодай хоч іноді у брудному шинку маленька калюжа його життя обернулась хоч на час у море – бездонне і безкрає”.
Проте інколи дитині не потрібні були “охоронні засоби” – ситуація була настільки трагічною, а душевний біль батька нестерпним. Згадаймо випадок, коли в один день від невідомої хвороби померло одразу четверо синів-соловейків. Це був той випадок, коли батько не встиг допомогти сім’ї, хоч як поспішав.
Сашкові на той момент виповнився рік, а дитина в цьому віці не здатна ані запам’ятати, ані проаналізувати події.
Отже, ситуація, так би мовити, “реконструйована”, відновлена на основі чужих спогадів (спогадів самого батька?) і проаналізована саме митцем. Скільки ще таких загадок містить “Зачарована Десна”. Кожне нове покоління читачів буде знаходити на сторінках кіноповісті щось своє, те, що буде зворушувати, торкати найніжніші струни душі – бо всі ми родом із дитинства.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)