Скорочено поеми Мертві душі Гоголя Н. В
МЕРТВІ ДУШІ Поема Глава перша В губернське місто NN в’їхала ресорна бричка, у якій сидів пан “не красень, але й не дурної зовнішності, ні занадто товстий, ні занадто тонкий; не можна сказати, щоб старо, однак ж і не та”до, щоб занадто молодий “. Пан зупинився в готелі. Передню зайняв лакей Петрушка, що відразу повідомив цій тісній конурці “якийсь свій власний захід” . Кучері Селіфан відправилися на стайню возитися з конями.
Приїжджий відправився в загальну залу, де прийнявся докладно розпитувати про усіх у місті й губернії У записці,
Подробиць про себе в розмовах нова особа не повідомляє. Всім міським сановникам наносить візити й кожному говорить щось надзвичайно приємне. Губернатор був так улещений, що запросив колезького радника до себе на вечірку.
Приїжджий готувався до прийому з особою старанністю й після довгого вмивання обрядився у фрак “брусничного кольору з іскрою”.
На вечірці Чичиков поводиться й розмовляє сочень люб’язно, навіть граючи в карти, говорить не “ви пішли”, але “ви
Словом, жодного дня не проводив приїжджий без спілкування й знайомств і скрізь зарекомендував себе як сама чимала, приємна, люб’язна й увічлива людина. І раптом трапився такий, як говорять у провінції, “пасаж”, що “привів у здивування все місто…”. Глава друга Провівши тиждень на вечірках і обідах у місті, приїжджий пан вирішив виїхати й за місто – у гості до Манилова й Собакевичу, яким дали слово. Крім того, був у нього свій інтерес, про яке читач довідається трохи пізніше.
Деревеньку Маниловку шукали досить довго.
Відомо, якщо приятель покличе тебе в гості за п’ятнадцять верст, так вийде вірних тридцять. Нарешті, деревенька відшукалася. Панський будинок стояв на возвише-‘ нии (“на юру”).
На Горе були розкидані пари клумб із кущами бузку й жовтої акації так купки ріденьких берізок. Під двома деревцями була альтанка з дерев’яними колонами й написом “Храм відокремленого міркування”.
Село складалося із сіреньких бревенчатих хат, вид яких не пожвавлювався зовсім никакою зеленню. По невідомих причинах Чичиков ретельно перерахував хати. От уже Манилов зустрічає Чичикова…
Що сказати про хазяїна садиби? Він належав до роду людей, про які говорять: “так собі, ні те ні рє, ні в місті Богдан ні в селі Селіфан”. Манилов був “на перший погляд людин видний, риси особи його були не позбавлені приємності, але в цю приємність, здавалося, надто було передано цукру”.
Блакитноокий, білявий, з підлесливою усмішкою, поміщик позбавлений якої-небудь індивідуальності, особистих пристрастей: “у всякого є своє, а в Манилова нічого не було”.
Господарством поміщик не займався, що скаже прикажчик – те й добре. Покурюючи трубочку, Манилов віддавався солодким мріям: провести від будинку підземний хід або вибудувати через ставок кам’яний міст, на якому б купці в крамницях продавали дрібні товари, потрібні для селян. Ока поміщика при цьому робилися надзвичайно солодкими.
Ніяких зусиль по втіленню мріянь у життя не додавалося. Навіть у кімнатах серед крісел із чудовою оббивкою перебувало два, оббитих просто рогожею. Їх усе збиралися упорядкувати – але так і не зібралися.
Одружений Манилов був вуж більше восьми років. Вони із дружиною були сентиментальні й зовсім задоволені один одним. Часто хто-небудь із подружжя говорив самим ніжним голосом: ” Роззяв-Ка, душенька, свій ротик, і я покладу тобі цей шматочок” (орешек, цукерок). Ключниця була злодійка, у кухні готувалося безглуздо й багато чого пропадало, двірня лінувалася, спала й повесничала…
Але чоловіки воліли про це не думати.
Зустрічаючи Чичикова, Манилов сипле шедеврами красномовства: “травневий день…іменини серця… ” Гість і хазяїн навперебій розсипаються в компліментах не тільки один одному, але й всім міським чиновникам – від губернатора до поштмейстера. За столом присутні ще й діти Манилова з дивними іменами – Фемистоклюс і Алкид.
Для бесіди Манилов запрошує Чичикова у свій кабінет. І гість нарешті приступає до справи: він запитує, чи давно хазяїн подавав “ревізьку казку” – список селян живих і померлих. Прикажчикові велено скласти список померлих селян. Чичиков бажає придбати померлих селян, “але живих щодо законної форми”.
Манилов у своїй слащавой манері довідується, чи не буде це дивне підприємство або “негоція” не відповідному благу Росії.
Легко повіривши запевненням Чичикова, що “негоція” цілком нешкідлива, Манилов погоджується поступитися “мертві душі” Чичикову безкоштовно й навіть витрати по купчій взяти на себе. Манилов перевіряє гостеві свої мрії – жити разом із другом (саме так із Чичиковим! ) під однією покрівлею й філософствувати.
Гість погоджується, що “це було б райське життя!” . Після від’їзду Чичикова поміщик летить у мріях усе далі: як живе він із другом на березі ріки… “Потім через цю ріку почав будуватися в нього міст, потім величенний будинок з таким бельведером, що можна звідти бачити навіть Москву…
” Рисується йому, що “государ, довідавшись про таку їхню дружбу, подарував їхніми генералами”. Глава третя По дорозі від Манилова до Собакевичу кучері Селіфан захопилися повчанням коней, яким він читали целую лекцію про пристойне поводження й неприпустимість лентяйства. Зарядив дощ.
Селіфан не помітив, скільки поворотів він пропустив. Подорожани заблудилися.
Крім того, кучері в Манилова “закусили з гарною людиною”, результатом чого стало те, що при повороті Селіфан вивернув бричку разом з хазяїном у бруд. Тим часом стемніло. По собачому гавкоті виявили деревеньку й під’їхали до будинку поміщиці, ощадливої бабусі.
Подорожанина пускають переночувати.
Служниця забирає в чищення забруднений одяг гостюючи. – Може, ти звик, батько мій, щоб хто-небудь почухав на ніч п’яти? Небіжчик мій без цього ніяк не засипав… – гостинно пропонує господарка. Але Павло Іванович від цієї розкоші відмовляється й спокійно засипає в пишно збитій перині.
Тільки ранком Чичиков довідається ім’я господарки: Коробочка, колезька секретарка. Коробочка – мовець прізвище. Все збирає бабуся: і рублики-полтиннички по пестрядевим мішечках, і моточки ниток, і старі розпороті салопи – а раптом придадуться?
Помітно, що Чичиков говорить із Коробочкою більш розв’язно, ніж з Маниловим. Іноземці не знають тонкостей “нашого звертання” . А от у вітчизні нашої з поміщиком, у якого двісті душ, говорять зовсім не так, як з тим, у кого їх триста – і так до мільйона.
З підпорядкованими правитель канцелярії – орел, а перед начальником – “муха, менше навіть мухи, знищився в піщину”. З Коробочкою Павло Іванович заводить усе та ж розмова про покупку мертвих душ. Баба лякається: “Із землі їх викопувати, чи що? ” Чичиков розуміє, що баба “крепколобая”.
Він спокушає її тим, що поки селяни значаться живими, їй потрібно платити за них податі. А так всі податі візьме на себе Чичиков, так ще й дасть поміщиці п’ятнадцять рублів. Баба коливається: “як би не понести збитку”.
А раптом мертві душі коштують більше? Треба приміритися до цін… Чичиков починає злитися, називаючи про себе сторожку бабу “дубинноголовой”.
Адже пуд меду Коробочка продала за дванадцять рублів. Так адже це мед!
У нього праці вкладені! А отут нізащо, за мертві душі, – п’ятнадцять асигнацій! І Чичиков у серцях вистачив об підлогу стільцем і “пообіцяв бабі чорта”. Потім Павло Іванович зміркував прибрехати: пообіцяв купити в Коробочки пташиного пір’я, свинячого сала й іншого…
Скупа поміщиця погодилася на угоду. Щоб кучері знову не заплутали, дала Коробочка в провідники кріпосне дівчисько років одинадцяти. Тільки просила “не завезти”, а те “уже одну завезли купці”.
Дівчисько з босими ногами, такими чорними від бруду, що здається, начебто на них чоботи, не знає, де “право”, де “лево”, але дорогу показує правильно. Селіфан у трактиру на стовповій дорозі допомагає провідниці зійти зі словами “ех ти, черноногая!
“, а Чичиков видає їй мідний гріш. Дівчисько “побрела восвояси, уже задоволена тим, що посиділа на козлах”. Глава четверта В трактирі Павло Іванович зустрічає поміщика Ноздрева, з яким познайомився на обіді в прокурора.
Ноздрев разом зі своїм зятем Межуевим вертається з ярмарку, де він програв всю свою готівку й, як він затверджує, чотирьох рисаків. Це його начебто навіть не засмучує, а веселить: “Ніколи в житті так не продувався!
” Ноздрев так і пишет здоров’ям: повні рум’яні щоки, чорні, як смоль, густі волосся, пишні бакенбарди. Він постійно регоче. У свої бурхливі фантазії він вірить так само, як Манилов – у мрії.
Тільки Ноздрев не заглядає в майбутнє, а зовсім упевнений, що все, що він розповідає, справді відбулося. І шампанского він випив сімнадцять пляшок, і акробат на ярмарку четверта година вертілася мельницею… Ноздрев – невгамовна натура. Він бреше з любові до справи, розпускає про людей такі небилиці, що зриваються весілля й торговельні угоди.
Винуватим він себе зовсім не почуває.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)