Скорочено “Потерчата” Королів-Старого
Дячиха Євпраксія поралася біля печі і гнівалася, що дяка Оверка нема. Чекав господаря й Домовик. Він любив старого господаря за те, що той завжди був веселий та говіркий. Дяк Оверко вийшов з дому ще удосвіта до сусіднього села на храм. Вже давно споночіло, а його не було.
Домовик вирішив, що за господарство йому нема чого турбуватись, бо в хаті була статечна господиня, а в оборі – Бровко, й пішов шукати хазяїна. Він підходив до великого болота.
А саме в цей час дяк Оверко, добре уконтентований на храмовому святі й трошки під чарчиною, вийшов
Тим часом далі засвітився другий вогник, потім третій, четвертий, десятий, двадцятий. То Потерчата розсвічували свої каганці й бігли вперед понад дорогою, щоб вказати дякові Оверкові шлях додому.
Потерчатка були малесенькі, зовсім голі, з великими, блискучими очима й сторчоватими синенькими чубиками
З переляку дяк потрапив у болото й загруз. В розпачі він почав вичитувати молитов, бо ж з обов’язку він був чоловік богобоязливий, а потім, як почув, що загрузає ще дужче, щосили закричав не своїм голосом: – Рятуйте! Рятуйте, хто в Бога вірує!
Потопаю в болоті, яко фараон Гонитель. Той покрик почув Домовик. Ще здалеку він побачив, як в тім напрямі побігли Потерчата з каганцями, й умить зрозумів, що таке сталося.
Домовик витягнув дяка, довів додому і радів, що врятував хазяїна. Але ж коли дяк Оверко став біля печі перед світлом, то Домовик не міг втриматись від реготу: по всьому обличчю дяка було розмазане багно, виглядав він, неначе мокра курка, а на самому носі налипла добра ісупа бруду, що висіла, мов кишка у індика. Домовиків сміх розбудив дячиху.
Вона лупнула очима раз, лупнула вдруге й підскочила, мов опечена. – Мати Божа Почаївська! Що ж це за марюка. – сплеснула вона в долоні. – Амінь, амінь! Розсипся. – Не кричи так велегласно, стара! – лагідним голосом промовив дяк. – Це – не марюка, це – я, живий і невредимий раб Божий, дячок Оверкій! – і він скоса поглянув, чи нема в руках у дячихи якогось деркача, бо добре знав, що нашкодив. І справді!
В тій хвилині вона нагнулася під припічок та й вхопила в руку віника. – Ах ти ж такий-сякий, забродо, п’янице! Ось я тобі покажу “раба Божого”! Побачимо, чи будеш ти й тепер “невредимий”! – закричала вона. – Укротися, Євпраксіє! – притримав її дяк. – Не гнівися, не карай, дай слово промовити.
Водила мене нечиста сила, хотіла в болоті втопити.
Але ж Дячиха не дала йому скінчити. – Сам ти – нечиста сила! А водила тебе по болоті горілка, безбожнику. “А таки розумна жінка Моя господиня!” – подумав про себе Домовик. Але ж йому шкода було доброго дяка й він непомітно висмикнув з дячишиноїруки віника.
А дяк Оверко, умившись та перебравшись, ще довго-довго розповідав дячисі Євпраксії, як його манила зеленими вогниками нечиста сила, як хотіла втопити в болоті, та злякалася його щирих молитов.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)