Сторінками улюблених поезій – Євген Маланюк
Скількох учнів проймає жах від одного лише нього прізвища. Як же можна говорити про улюблені поезії! Але ж… треба. І, взявши в руки збірку поета, я заглибилась у його поезії. Через дві години напруженої розумової праці мені спало на думку, що поезії Є. Маланюка все ж таки можуть бути улюбленими. Спробую пояснити, чому.
Велична й трагічна постать поета-емігранта, “залізних імператора строф” постає переді мною зі сторінок скромної книжки під дивною назвою “Невичерпальність”. Я ніби відчуваю уважний, пильний, сумний, а часом і грізний
Я вслухаюсь в ці слова, але не розумію їх, терплячий голос повторює сказане вдруге, втретє і… Поволі ніби відсувається завіса, ку-‘ дись у серце, в душу лине бурхливий потік палких, суперечливих почуттів, гарячих пристрастей, зрозумілим, ближчим стає той вигнанець, який душею був завжди з Україною:
Що мені телефони, версалі, експреси? Нащо грім Аргентин? Чудеса Ніагар?
Сниться синя Синюха і верби над плесом,
Сум, туга звучить у цьому такому далекому і вже знайомо-близькому голосі, бо душа стомилася любити без відповіді, без надії:
Де ж знайти нам за Тебе кращу Серцем, повним Тобою вщерть.
І від нестерпного болю за долю такої любимої країни, яка відштовхує своїх найкращих синів, змушуючи їх поневірятися на чужині, за народ, що не боронить своєї матері, ллються з поетового серця слова – криваві краплі:
Тебе б конем татарським гнати, Поки аркан не заспіва! Бо Ти ж коханка, а не мати, – Зрадлива бранко степова! Але ж любов прощає все. Знову освідчується Є. Маланюк Україні в незмірному коханні, возвеличує її, ставить нарівні з Богом і просить прощення за свою горду і нестримну натуру, за ті прокляття, на які він зважувався:
Я припадаю знов до Твоїх ніг, – Прости, прости, – молю, невтішний митар, Прости, що я – останній печеніг, Прости, що я не син, не син Тобі ще, – не мати, бранко степова! Кому, скажіть, не стане близькою ця людина, що вболівала за нас – тих, хто жив і буде жити, – заради нас “вирізувала вірші з кривавого м’яса днів”? Невже не запалить в душі хоч іскру вогню священного пожертва митця, що сам позбавив себе можливості жити нормальним життям, що зробив себе речником свого народу:
Талан – ліричне джерело. Тож – не поет, хто лиш невпинно Дзюркоче про добро і зло. Поет – мотор!
Поет турбіна!
Але, мабуть, найбільше приваблює мене в Маланюкові його людяність, його ніжність, оте прекрасне кохання, що вилилося в суворо-лагідні рядки:
Скільки ніжності в Ваших долонях, Скільки зоряних в зорі казок… Знов палаю в солодкім полоні, Знов Сахара, жага і пісок.
Ось чому цей суворий, незрозумілий воїн може бути улюбленим поетом, ось чому сторінки його збірок можна гортати з справжнім задоволенням. Давайте ж учитися думати, мислити відчувати, давайте учитися жити по-справжньому, всерйоз!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)