Тільки той щасливий, хто любов’ю сяє, в світі ж без любові і життя немає (Володимир Сосюра)
Тільки той щасливий, хто любов’ю сяє, в світі ж без любові і життя немає (Володимир Сосюра)
Кохання… Воно вічне і всевидюще, воно всемогутнє, бо воно – основа життя і діяння, вогонь боротьби і радості.
Це почуття приходить до нас незалежно від нашої волі й бажання. Воно окрилює, бо воно найбільш велике й благородне, священне.
Бувають такі хвилини, коли зрушується в тобі бажання поділитися з людьми таємними думками, вогненними буквами написати їх по небосхилу, як колись мріяв про те Гайне, щоб усі люди планети побачили, яке почуття
Трапляються хвилини, коли хочеться поговорити з багатомовним народом, порозмовляти з людьми, близькими і дорогими, відкрити їм серце своє, розповісти про себе – чому ти радієш і чому сумуєш.
Читаючи поезії І. Франка, Лесі Українки, В. Сосюри, саме так уявляєш їхнє прагнення зблизитися з людьми, і здається, що для цього вселюдського гомону розкривається їхня душа, сповнена ніжності і теплоти для всіх добрих людей світу.
Трагічна любов Франка завдала страждань його романтичній і вразливій поетичній душі. Своїм почуттям він ділиться з народом:
В зів’ялих листочках хто може вгадати
Красу
Хто взнає, який я чуття скарб багатий
В ті вбогії вірші вкладаю?
Щось подібне відчуваєш, коли читаєш поезію Лесі Українки. Великою втратою для неї була смерть коханого – Сергія Мержинського, та й хвороба ні на мить не відпускала поетесу. Її поезія “Горить моє серце, його запалила… ” – це буря емоцій, розпачливий крик людини, що в горі хоче “припасти лицем до сирої землі і так заридати, щоб зорі почули, щоб люди вжахнулись на сльози мої”.
Кращі зразки інтимної лірики в українській літературі XX століття нам трапляються в поезії Володимира Сосюри, зокрема в його творах 30-х років. В його поетичних творах є щось особливе, неповторне.
Мабуть, не знайдеться нікого, хто не прочитав би цих натхненних рядків:
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
Лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…
Написані ці рядки незабаром після “Червоної зими”. Як і у Франка, у Сосюри важко визначити, що переважає: любов до рідної землі, до Батьківщини чи до коханої подруги юності.
Чи не виявилась у цих рядках природна і одвічна особливість людської душі – нерозривна єдність великого почуття любові до рідного краю і до найдорожчої серед усіх людини. Чи не ці почуття дають наснагу до життя і натхнення для поета?
Як часто люди глибоко помиляються, розуміючи кохання лише як взаємини двох людей. Але це далеко не так. Справжнє кохання тільки там, тільки у того, в кого воно виявляється у всій своїй повноті і багатогранності.
По-справжньому може кохати лише той, у чиєму серці горить невгасимий і вічний вогонь любові до рідної землі, від порога рідної хати аж до її далеких небосхилів, вогонь любові до рідного народу, до Батьківщини.
Хіба не за таку любов боролась Леся Українка своєю “Лісовою піснею”? Хіба не тому Лукаш став вовкулаком, що, обмежившись міщанськими, дрібновласницькими інтересами, зневажив кохання Мавки і пішов за Килиною? Хіба не своїм внутрішнім світом, красою душі і кохання нас так захоплює і приваблює ніжна Мавка?
Душевну красу Мавки ми відчуваємо у кожному її слові, у кожному її вчинку, у взаєминах з Лукашем.
Отже, життя таке ж багатогранне, як і людина з її духовним світом. І здається, що ця багатогранність життя і духовного світу людини надзвичайно широко і чудово розкрита в поезії цих митців. Громадянські мотиви та особисті думки й почуття, найтонші порухи їхніх душ так вільно, безпосередньо й зворушливо переплітаються в ній. Загальнолюдське, всенародне зливається з інтимно-ліричним.
А хіба це не життєва закономірність?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)