Утвердження загальнолюдської моралі в повісті “Сердешна Оксана”
У 1841 році в альманасі “Ластівка” побачила світ повість Г. Квітки-Основ’яненка “Сердешна Оксана”. Цей твір був високо оцінений Т. Шевченком, П. Кулішем, В. Далем, О. Потебнею. Що ж підкорювало в ньому відомих письменників та мовознавців?
Звичайно ж, відповідність християнській моралі, тобто найблагороднішим людським ідеалам. “…Ставлячи за найпершу повинність натури людської моральну чистоту, особисту правдивість та добрість,- писав С. Єфремов,- Квітка й шукав зразків цього в людях…”
Образ головної героїні повісті
У листі до Кобзаря 23 жовтня 1840 року Г. Квітка-Основ’яненко писав: “Списав і я “Сердешну Оксану”, от точнісінько як і Ваша “Катерина”… Як то ми одно думали про бідних дівчат та про бузовірних москалів”. Так, тема твору перегукується із поемою Т. Шевченка, але до показу подальшої долі героїні
Повіривши в кохання капітана, Оксана тікає з ним, кинувши напризволяще матір. Пізніше, дізнавшись про намір капітана видати її заміж за денщика чи програти у карти, в душі дівчини зростає почуття ненависті до зрадника. Саме з цього моменту автор переходить до зображення не тільки соціально-побутового конфлікту, а й з надзвичайною майстерністю розкриває психологічний стан героїні.
Оксана, доведена до відчаю, розуміє своє моральне падіння, її пригнічує почуття провини перед матір’ю. І, найголовніше, воліє прийняти яку завгодно покуту, щоб отримати Боже й людське прощення. На відміну від Катерини Оксана замислюється над долею маленького сина. До речі, до розуміння власної відповідальності вона проходить певний шлях вагань.
У страшному психологічному стані, близькому до божевілля, вона знаходить винуватця власної трагедії – сина. “Воно не дитя мені, воно ураг мій… Отут, у канаві, викопаю йому гарненьку ямку, положу його любенько… та разом землею і засиплю, і гробик виведу; воно і не зчується, мов засне… Нехай копитан ськає свого сина!..” Але дитина, прокинувшись, виводить жінку із цього жахливого стану.
Це було воскресінням героїні.
Початком нового життя. Г. Квітка-Основ’яненко зворушливо описує сцену, як малий Митрик, простягаючи рученята до матусі, забелькотів: “Мамо!.. Мамо!..
Бозя!..” Саме останнє слово і стало тією магічною силою, що повернула героїню до дійсності, до усвідомлення материнського обов’язку. Власна трагедія поступилася місцем природній силі духу жінки.
Пройшовши нелегкий шлях життєвих випробувань, Оксана стала сердечнішою у ставленні до людей. Тому слово “сердешна” у назві твору можна розцінювати двояко. У цьому слові – і трагедія жінки, і відродження кращих рис, що властиві українкам. Повість закінчується щасливо.
Петро, звичайний сільський парубок, у своїх почуттях до Оксани, її матері, Митрика піднісся до вершин справжньої любові, виявляючи справжнє душевне благородство.
На мою думку, в порівнянні з “Катериною” Т. Шевченка повість Г. Квітки-Основ’я-ненка має більш поміркований характер, бо наближена до піднесення найблагородніших людських ідеалів.
У 1918 році, репресований пізніше, літературознавець Василь Бойко писав: “Мораль Квітки – загальнолюдська мораль, мораль християнська, яка ще не стала трюїзмом, а повна глибокого значення для кожної людини в усі часи”. Саме це і визначає інтерес до твору наших сучасників.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)