Художнє осмислення загальнолюдських цiнностей у романi Iвана Багряного “Тигролови”
Народу мiй! Нездужий краю мiй!
Коли позбудешся тавра столiть неволi?
Я чую спiв… Я чую спiв рабiв…
Я чую, як пiд гамiр тисяч молоткiв
У риштуваннi весь, спинаєшся до сонця!
/ I. Багряний /
Тiльки той, хто не байдужий; тiльки той, хто ладен на весь свiт кричати про нечуване лихо, що навалилося на Україну, може стати поруч iз Iваном Багряним. Цю думку пiдтверджує Ю. Шерех (Шевельов): “Багряний – людина, чиє життя i творчiсть, – одне уперте й героїчне, велике нi: нi – русифiкацiї, нi – цензурi, нi – безправ’ю, нi – нелюдяностi
На лiтературному конкурсi у Львовi роздiлив перше мiсце з повiстю Т. Осьмачки “Старший боярин”.
Талановитий майстер пригодницького роману вiдразу захоплює нас, постiйно ставлячи питання, а що далi? Та й початок твору – це його кульмiнацiя: здiйснює втечу арештант Григорiй Многогрiшний, за яким пильно слiдкує сам начальник
Григорiй кинув виклик природнiй стихiї, прагнучи зберегти себе, свою людську гiднiсть, яку хотiли розтоптати новiтнi кати: “Фантастична, дивовижна панорама. Могутня у своїй красi й… страшна. Його нiколи не перейти i не подужати, не випливти з цього жахливого океану.” Такi думки пiдбурили все ж Григорiя йти, шукати житло – i вiн його знайшов.
Життєвi колiзiї людей переплiтаються iз рослинним i тваринним свiтом: зацькований iзюбр, горда, витривала тварина, навiть у передсмертнiй агонiї має вигляд непереможний. Але найзмiстовнiшим у романi є образ тигра, який набуває алегоричного звучання, як i назва твору. На перших сторiнках з’являється згадка про нього як “найдивогляднiший i найфантастичнiший аксесуар” тайги, її символ. “Страшне божество, смугасте шкiрою, а ще смугастiше репутацiєю” захоплює легковажних шукачiв пригод, що знаходяться у цьому найкомфортабiльнiшому експресi.
Але ж цим же експресом, але на iнше полювання їде майор ОГПУ-НКВД Медвин. Характеризуючи цю людину, IванБагряний застерiгає, що вiн, Медвин, страшний настiльки, що i у тигрiв би “стало волосся дуба”. Автор боляче вражений: в умовах тоталiтарного режиму людина полює на людину. Автор поглиблює цю думку розповiддю Сiркiв як “хохли тигрiв живцем ловлять”. Нас, читачiв, цiкавить питання, що змусило українцiв, споконвiку хлiборобiв, оселитися на Далекому Сходi?
Втеча-порятунок. У тайзi для людини-втiкача небезпека вiд людей найменша, поки там не з’явився майор-людолов. Медвин – це символ системи, що несе зло, порушує споконвiчнi моральнi закони тайги, руйнує усталенi норми людського спiвiснування. Та справедлива куля Григорiя вкорочує життя енкаведистовi-людолову, цей його вчинок – розплата за несправедливе ув’язнення як “страшного державного злочинця”. Григорiй не бачить за собою будь-якого злочину.
Потрапивши у сiм’ю Сiркiв, яка прийняла його як рiдного сина, юнак, коли отямився вiд марення, з усiєю прямотою говорить “…що б не подумали, як би ви не думали, я хочу лише сказати… що я чесна людина”. Головний герой твору Григорiй Многогрiшний – сильна i мужня особистiсть, життєве кредо якої – “Лiпше вмирати бiжучи, нiж жити гниючи”. Його втеча – це виклик усiй системi, яка намагалася перетворити людину на безсловесного, розтоптаного й знищеного морально й фiзично раба.
Письменник послiдовно стверджує думку, що за будь-яких обставин людина повинна залишатись людиною, вiрити в себе, у перемогу добра над злом.
Як i Григорiй, Сiрки – гордого, козацького роду, працьовитi, ви-тривалi, смiливi, чеснi. Їхня любов до Вiтчизни не галаслива, не показна, захована глибоко в серцi. У пошуках кращого життя доля закинула їх аж у Приамур’я, вони знайшли тут другу нову Україну, щасливiшу. Але сум за рiдним краєм не покидав переселенцiв.
Синьоволошкову, дзвiнкоголосу, чебрецеву навiки зберегли вони у своєму серцi. Тому i традицiї, i звичаї, i обряди, i пiснi рiдного краю зберегли українцi. Для них любити Україну, землю своїх батькiв, – як дихати, а дихати має право кожна людина.
А тому Сiрко говорить хворому Григорiєвi: “Ти тут вдома. Зрозумiв?”
Але ж сталiнська система поставила собi за мету знищити людське в людинi, посягнула на найсвятiше – на її життя. Два полярнi експреси нестримно наближаються один до одного. В одному – смертники, сотнi невинно засуджених людей. А у iншому – їде “цвiт робiтничо – селянської iмперiї”.
Вони однаково сприймають тигрiв, омулiв, женьшень, i сiрi шеренги каторжникiв. Та ось перед нами з’являється ще один експрес, який “возiт дрова i лєс”. Цей ешелон, з гiркою iронiєю зауважує автор, є втiленням “заключiтельной фази построєнiя соцiалiзма в адной стране”. Обманутi контрактовики й завербованi, розкурку ленi й “шкiдники” – кожен тлiє серцем за свою гiрку долю: “Уся!
Уся Вiтчизна ось так – на колесах позагеттю, розчавлена, розшматована, знеособлена, в коростi, в брудi… розпачi! Голодна!.. безвихiдна!.. безперспективна!..” На зупинцi цей ешелон зустрiчається ще з двома етапами – божевiльний час переселення.
Проте “смiливi завжди мають щастя”, як Григорiй Многогрiшний, що не скорився жахливим обставинам, а “стрибнув у певну смерть, але не здався”.
Саме з цим героєм I. Багряний пов’язує свої погляди на майбутнє України. Україна повинна стати вiльною, незалежною державою, повинна вiдродитися до нового життя – так думав письменник, коли писав роман. I його надiї, мрiї здiйснюються зараз.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)