Аналіз перших оповідань Фадєєва
Із чималими політичними амбіціями й починав Фадєєв свою письменницьку діяльність. А в літературу він прийшов не випадково. На відміну від багатьох партійних працівників, стремившихся встановити свою владу в літературі й мистецтві при повнім власному безталанні, воно був людиною художньо обдарованим
И заявило про себе його дарування в першій же повісті “Розлив” (1923) несподіваним для самого автора свавіллям. Недавній военкомбриг Олександр Булига (партизанський псевдонім Фадєєва) мав намір дати в цій повісті картину боротьби за Радянську
А починаючого прозаїка Сашка Фадєєва раз у раз вели убік від цього задуму якісь дуже щирі, але зовсім аполітичні страсті й емоції. Ледь починав він опис чергової класової сутички між сільським активом і кулаками, як йому відразу змінювали “якості волі, витримки” і сутичка переростала під його пером у звичайний кулачний мордобій, що він коментував із заразливим болелицицким азартом
Коштувало Йому ввести в дію декількох вільних тайгових мисливців,
Ця гріховна для марксиста ворожість проривається в повісті не один раз. А сцена порятунку селян, захоплених розливом ріки в лугах, і зовсім видає його з головою:
“Народ схлинул на одну сторону до човна. Задні, збожеволівши, полізли на передні… Безглуздо, по-овечі копошилися на маленькому острівці люди. І тому, коли відраховував Дегтярьов вісім чоловік у човен, здавалося Кане, що відбирає він із власної череди злякано, що бекають овець.
Пітний волосатий мужик намагався із середини протиснутися до човна. Він загрожував Дегтярьову кулаком і кричав, обливаючи слиною сиву бороду:
– Куди бабів відбираєш? Мужиків у перву черга бери!.. Хліба пропали, коли мужики перетонуть! З бабів кака користь?..”
Через десять років, згадуючи про свої перші кроки в літературі, Фадєєв дав “Розливу” нещадно сувору оцінку: “Несерйозний і неохайний добуток… Матеріал повести залишився сирим і неопрацьованим…” Повість і справді майстерністю виконання не відрізнялася. Але найбільше пригнічувало її автора те, що власні його враження й емоції вийшли з-під контролю розуму, не підкорялися строгому ідейному задуму
Уже наступною річчю – оповіданням “Проти плину” (1923) молодий письменник з лишком відновив своє політичне реноме. В оповіданні безроздільно панує Фадєєв-політик, що вміє приборкувати й “дозувати” свої безпосередні враження й твердо знає, як треба і як не треба подавати читачеві події громадянської війни. Сюжет оповідання цілком побудований на конфлікті між масою й здатними протистояти їй і скоряти її більшовицькими керівниками, між “вирослою в чорноземних падях партизанською стихією й виплавленої в жарких вагранках, що зміцніла на залізничних коліях розумною класовою волею”.
Портрет маси Фадєєв і тут малює, не танучи гострої антипатії до неї:
“…і з людського місива, де озлоблені особи, обдрипанние шинелі, багнети, патронташі, подсумки й мокрі галузі запаскудженого людьми ялинника зливалися в одна вискалена щетиниста особа, неслося: – За Амур! За Амур…”
Але глузування, як було в “Розливі”, він уже не допускає й, говорячи про людей, що становлять цю масу, знаходить начебто б співчутливі слова: “Все лихо їх полягала в тім, що вони були темні, що як зростив їхній чорнозем, смертельно утомилися воювати, а будинку їх чекали власні землі, хати, сім’ї і такий привабливий сімейний затишок”.
Більшовицьким керівникам Фадєєв, однак, співчуває куди більше. І будь-які їхні дії, якої б крові вони не коштували, схвалює самим рішучим образом. У фіналі оповідання віддані революції бійці залповим і кулеметним вогнем розстрілюють мирну юрбу партизанів, що мітингують, які, залишивши фронт, мають намір розійтися по будинках…
З роками Фадєєв ставав усе більше митецьким політиком. Він уважав себе солдатом партії й готовий був служити їй беззавітно, які б повороти й перегони не робила вона на своєму генеральному шляху. Як і раніше не виключав він і насильства над особистістю, і над масою в ім’я досягнення певних політичних цілей. Однак навчився тонше й убедительней доводити його необхідність. Словом, успішно опановував мистецтвом політичної гри й не без задоволення приймав у ній участь.
Але й художнє його дарування зріло, розвивалося, знаходило силу й глибину. Як художник, він усе гостріше почував, що чорно-білий мир класових зв’язків і протиріч, у який він з товариші намагається втиснути все людство з його історією й долею, для нього, для людства, тіснуватий, що люди живуть набагато більше складним і багатобарвним життям, чим бачиться вона крізь призму цього миру. І він зі зростаючим інтересом і увагою вдивлявся в людей, у їхні обличчя, душі, долі, не крім і тих, хто колись зливався для нього в “одна вискалена щетиниста особа”.
Ясно, що дві ці іпостасі: політика й художника – не могли з’єднатися в одну. Але Фадєєв до пори до часу ніякої драми роздвоєння не випробовував. Політик диктував йому, що писати, ставив завдання, указував мети. А художник сам вирішував, як писати.
У середині 20-х років це було ще можливо.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)