Денотат
Денотат (лат. denotatus – позначений, визначений) – предмет або явище дійсності, яке служить об’єктом позначення для знака в процесі семіотичної діяльності; одне з ключових понять семіотики (див.: Знак, , ). Інформацію про Д. у системі значення знака звичайно називають денотативною. Здебільшого у сучасних семіотичних дослідженнях Д. називають всі об’єкти дійсності, які можна назвати деякою мовною одиницею (найчастіше словом), оскільки мовні одиниці ніколи не називають поодинокі предмети. Навіть імена можуть бути (і завжди є) іменами багатьох
Ми не маємо специфічної назви для кожного клена, кожної хмари або кожного ведмедя, проте можемо, вимовляючи, форми слів “клен”, “хмара” та “ведмідь”, мати на увазі або клас вказаних предметів, або конкретний клен, конкретну хмару чи конкретного ведмедя. Перший семіотичний акт називається катетеризацією,
Натомість референтні ознаки – це специфічні риси предмета (явища), які дають змогу виділити його серед класу денотативно однорідних, наприклад, висота, колір, форма конкретного дерева, місце його серед навколишніх предметів тощо. Термін “Д.” запровадив англійський філософ XIX ст. Дж.-С. Мілль. Авторами терміна “референт” були англійські лінгвісти Ч. Огден та А.-А.
Річардс. Проте і зараз немає послідовності у використанні вказаних термінів: часто можна зустріти їх використання як синонімів, як пару, протиставлену за ознакою “фізичний предмет – чуттєвий образ предмета” або “одиничний предмет – сукупність однотипних предметів” тощо. При цьому часто розташування термінів “денотат” та “референт” у таких парах може бути прямо протилежне. Не Варто сплутувати поняття референта чи Д. з поняттям фізичного, чуттєво сприйнятного предмета, оскільки це вносить у семіотичне дослідження філософсько-методологічну неясність та може призвести до непорозумінь.
Тому коректніше використовувати дані терміни у значенні семіотичних функцій: Д. – як об’єкт означення мовною одиницею або мовленнєвою одиницею при категоризації, а референт – як об’єкт означення виключно мовленнєвою одиницею при референції. Розрізнення категоризації та референції особливо важливе в інтерпретації художнього тексту, оскільки для правильного сприйняття та розуміння твору слід усвідомлювати, чи автор, вживаючи певне слово, вираз, має на увазі клас предметів (думку узагальнювального характеру), чи ж ідеться виключно про конкретний предмет опису. Досить часто письменники використовують омонімію форм, що відповідають категоріальному та референтному вживанню, щоб викликати художній ефект. Ще частіші випадки використання у художньому мовленні таких явищ, як подвійна категоризація однієї мовленнєвої одиниці (“гра слів”), заміна однією мовленнєвою одиницею іншої за категоріальною (метафора, порівняння, алегорія, алюзія) або за референтною (метонімія, синекдоха, епітет) ознаками.
У деяких випадках один і той же тип тропа може бути мотивованим категоріальними або референтними ознаками одиниць (перифраз, гіпербола, літота тощо). Важливу роль в аналізі художнього тексту відіграє також поняття денотативного значення (денотативної віднесеності) того чи іншого елемента тексту у зіставленні з конотативним значенням (див.: ) як додатковим, морально-оцінним, афективно-емоційним елементом лексичного значення слова, фразеологізму чи змісту речення, надфразової єдності або цілого тексту. Саме на основі розмежування денотативного та конотативного значень можна в тексті виділити фабульні та позафабульні елементи, диференціювати основні та периферійні риси характеру персонажа, обставин його вчинків, ситуацій тощо. Зрештою, якщо текст розглядати як єдиний цілісний мовленнєвий знак, де функцію позначення виконує жанрово-композиційна та стилістично-граматична архітектоніка тексту, а функцію значення – смисло-змістова семантика тексту, то можна розглядати мовленнєвий зміст як сукупність референтних ознак художнього твору (оповідь про конкретні події, що трапилися з конкретними героями у конкретному місці та часі за конкретних обставин), а смисл – як узагальнену категоризацію змісту, що охоплює такі його риси, які дають змогу включити даний текст в широкий культурно-художній та соціально-історичний контекст.
Смисл тексту завжди більш узагальнений, ніж його зміст, саме за рахунок абстрагування від конкретних героїв та подій, тобто від референтної спрямованості змісту.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)