Дозволь мені, мій вечоровий світе, упасти зерном в рідній стороні… (за творчістю Василя Стуса)
“Дозволь мені, мій вечоровий світе, упасти зерном в рідній стороні… ” (за творчістю Василя Стуса)
Людям краще щоб було
Жити,
Попід косами лягло
Жито.
/ В. Сосюра /
Минають століття, держави зникають і народжуються нові. та вічно живуть народи. І навіки залишаються в народній пам’яті ті, кому Батьківщина, рідна мова та вільна думка були дорожчими за власне життя. Серед таких лицарів почесне місце належить і героєві нашого часу Василеві Стусу.
Син селянина, щира, натхненна, емоційна людина, він понад усе любив землю
А людина – це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а робив би біля землі”.
З 47 років його життя 23 були роками страждання у ГУЛАГівських таборах. Таку долю він обрав свідомо і ніколи не шкодував, бо за ним “стояла Україна, її пригноблений народ”.
Про що ж співала його змучена, але не скорена Муза?
Про різне. Спочатку його поезія була життерадісною, юністю світилася його сповнена віри і надії пісня:
Шумуйте,
Поранки, шліть нам усмішки лукаві!
Вперед, керманичу!
Хай юність догорить –
Ми віддані життю,
І нам віддастся в славі!
(“Не одлюби свою тривогу ранню”)
Вже тоді поет починає перейматися загальнолюдськими проблемами і розуміти біль рідного народу. І гіркі ноти починають бриніти, а потім – панувати у його віршах:
Народе мій, коли тобі проститься
Крик передсмертний і тяжка сльоза
Розстріляних, замучених, забитих
По соловках, сибірах, магаданах…
Більш за все болить йому за долю України: тоталітарна імперія змушує забувати про її історію, закриваються українські школи, проводяться арешти кращих представник ів національної інтелігенції. “Як може розвиватись національне дерево, коли йому відрубано півкрони?” – ставить він у своєму щоденнику риторичне запитання. Режим вбиває істориків та письменників. І от вже поет-громадянин проголошує нову, активнішу позицію:
… не рюмсати на поріддя,
Коли твій гайдамацький рід
Ріжуть линвами на обіддя
Кілька сот божевільних літ.
Часом ця думка лунає ще відвертіше, В. Стус закликає:
… І зважитись боротися, щоб жити,
І зважитись померти, аби жить…
Хіба може пробачити таке тоталітарний режим? Він не пробачав і меншого…
Але не шкодують герої-подвижники, що обрали шлях крізь терени до зірок правди і духовності.
“Караюсь, мучусь, але не каюсь”, – писав колись Т. Г. Шевченко. Василь Стус теж не кається, хоча, за власним висловом, він “не крицевий”, і тому просить Бога дати йому сили до смертного часу лишитися таким:
Яким мене мати вродила
І благословила в світи.
І добре, що не зуміла
Мене від біди зберігти.
(“Господи, гніву пречистого… “)
Дещо схоже звучить і у його листі до матері: “Це щастя: мати таку долю, як у мене… Чуюся добре, бо нікому не зробив зла, бо дбав не тільки про себе. І від того мені світло на душі”.
Навіть смерть була безсилою перед його гарячим серцем. Не раз вона чигала на нього в катівнях, в карцерах, в засланні. Любов Стуса до людей і України була сильнішою.
Як добре, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи тяжкий мій хрест,
Що перед вами, судді, не клонюся…
(“Як добре те, що… .”)
Безсмертна сила народу, сила любові до рідної землі. Вірив поет, що упаде “зерном в рідній стороні”, сподівався, благав долю, щоб так сталося…
Та хіба зовсім не судилося це йому?
Так, він помер у неволі, але лишився живим. У пам’яті. У пісні.
У тому, що сьогодні Україна незалежна. Він символічно став зерниною майбутніх перемог, і реально – віхою в історії української літератури.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)