Іван Вагилевич – Жулин і Калина (Казка)
ЖУЛИН І КАЛИНА (Казка) Глухо, тихо доокола, Все в темку щезає, Понад Дністом, понад бистрим
Сив туман лягає. Лиш далеко в густих корчах Тлють вовчі зірниці,
Лиш далеко очеретом Сверкають лучниці. Жулин блуден, самооден Обманцями ходить,
Через густе хащє дреся, Болотами бродить. Ходить, гонить, не тямиться,
Облудом, пітьмою, Шум і закрут у голові Шибаєсь собою.
І спинився на березі, Головочку склонив, І тяженько задумався, І сльози не вронив… Рум’яноє лице зблідло, І губи зів’яли, Серце єго в горюванню І душа в печалі. І кленучи
Взявся нарікати: “Проклятая розлучнице! Нащо світ в’язати? Розігнала-сь дрібні діти…
Нащо-сь мя зводила? Через тебе лишив милу, Ти мя спечалила! Був-єм тобі все вірненький,
Згадував гадочки – Все пропало, минулося, Заростуть стежочки. Ти не була мені щира, К собі-сь принаджала;
Як роздав-єм срібло, злото, З мене-сь ся сміяла. У груди нині розпукою
Печаль ся копає; Ах, змарнів-єм, почорнів-єм, Серце ми ся крає!.. Чи я ходжу, чи я ляжу,
Життя-м проклинаю; Бідне серце зайшло кров’ю, Сльози проливаю! Щастє знило, мир розбився, Лиш мені тужити;
Лучче гнити в сирій землі, Як під сонцем
Скрізь пітьму темненьку. Сині тумани димляться, А з ватри хилиться Гарна діва, круглолиця, Єй свита рясниться… Крвсне личко блідненькоє І очі чорненьки,
Розсипаються густенько Косоньки жовтеньки. Клекотять вовноньки бистрі, Глухо, тихо б’ються, Поверх вовнь тумани сині ватров зливаються…
Жулин руки звів злегонька, Лице розтліває, К гарній приступив Калині,
Стиха промовляє: “Чо ти туда блудна ходиш, Люба красавице? Чого глядять чорні очі, Блідне круглолице? Чи близький дім, чи далекий,
Дорога бріднява; Як гляну на тя, марнію, Миленька, білява! Темна нічка, бистра річка, Студен вихор віє,
Занесу тя додомоньку, Грудь моя зогріє”. Поглядає відьма вкосом,
Кплячись посміхає, Очі вуглем ярим тліють… К ньому прмовляє: “Горе тобі, невдячнику!..
Загинеш марненько! Запро тебе кляла-м життьом, Ізсохло серденько, Дні і ночі сльози лляла-м, А за вірність мою Мене-сь забував нещире,
Лишив сиротою!.. Присягав передо мною, А другую-сь любив;
Я в сльозах ся розпливала, Ти з нев ся голубив. Лучче було не любити,
Ніж любов зраджати! Горе тобі, невдячнику, Марне загибати! В бистрім Дністрі глухо, тихо; Пісочок дрібненький,
На дні двір мій з вовнь прозристий Ясний, студененький. Пісок очі виїдає В синій колобані, Скучно там є і сумненько,
Тяжке горюваннє; Світличенька без оконець – Сонце не зогріє; Сама журюся собою,
Вітер не завіє.
Заведу тя, мій миленький, В тую світличеньку, Обійму тя, поцілую,
Пригорну к серденьку; Постелю ти ладно, гладко Пісочок дрібненький,
Покладу ти під голівку Та рінець біленький”. Відьма чорними очима Скрізь серце прошила,
Свита рясно провівала, Вся ватрою тліла. Під нев земля ся розпала… І щезла кленучи;
Поверх поломінь палала Синя, клекотючи. Закрутився буйний вітер На роздорожищі,
Клубить піску туманами, І кипить, і свище; І луч синій ясно сверкне, Щезне, знов затліє, Сереж вихру забіліє, Ниє, маячіє… Глухий гомін доокола,
Хащі ся згинають, І тріскучий гром ударив, Граньці-сь розсипають. Жулинові проканули
Сльозоньки дрібненькі, Стигло серце спечалене В розпуці лютенькій. Б’є ся в груди білов руков І клене собою, І серденько промерзало,
Заплило крвою. “Ах, Калино, красавице, Щире-сь мя любила! Горе ж мені, вжесь не моя,
Нащо-сь мя лишила? Куди знила-сь в вир безвісті, Де твої слідоньки?
Там студено, вельми темно, Шептять червачоньки. Ще зажди, не стиг вернися, Най вічне спрощаю! Ах, возьми мене з собою,
Най ся не лишаю!.. Та вже ж я тя не прикличу, За мене не дбаєш, Та вже ж я тя не прикличу,
О мені не знаєш. Ніжки твої скоропадні Вже ледом застигли,
Ручки твої біленькії Вже углем згоріли, Очки твої чорненькії
Вже пополовіли, Губи твої рум’яненькі Уже посиніли.
не будеш дрібними слови К мене промовляти, Ні білими рученьками
У собі пригортати”. І Жулин замовк… думає, Дрож го пронимає, Нич не видить, нич не чує, Жалем прозябає.
І розпука хапле ледом Серце закрвлене, В голові ся закрутила,
Оченьками жене; Розсміявся глухо, дико, Схитав головою…
Вергся в синій вир глубокий, В ріку бистренькую. І вир під ним розтупився, До дна, іграючи, І закипів пак поверху, Сильно вовнюючи.
Котилися каламутні Вовні берегами, І вихор гнав споловіле Листє туманами.
А далеко черленії Луни розлялися, А далеко чорнявії Хмари котилися.
На розсвіті красить зоря Та небо ясноє, Котиться з-за хмар золотих Сонце черленоє.
І вже синій туман щезав З очеретів густих, Буйний вітер проганявся
По остепах пустих. А по Дністру та два тіла В вовнях ся крутили,
Разом Жулин і Калина За руки-ся держали. Вовні верх них каламутні Красні сукні дерли,
Виючися баранами, Білі боки терли. У Калини в річі часом
Усміх озіркався, Гарна була, журна була, Волос розсипався.
У Жулина лице синє, Печаль вкопалася, Зуби твердо ся затяли, І груди надулася.
І винесли води тіла На рінець дрібненький Замулені білов пінов,
Як сніжок біленькі.
Тут злетіли ворон тучі,
Лобами схитали, Тіло дзьобали Калини, Очі випивали.
А Жулина на торкнулись, Здалека кружали. Як на него надлетіли, Падали, здихали:
Бо закляла го Калина Словами твердими В ужа, з світу не тирятись
Віками вічними. Ворони го приоділи Чорними крилами,
Вихрове го обкотили Піску туманами. А верх него насипали
Могилу круглую, Що морогом не вростає На пам’ять вічную.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)