Костенко Ліна Маруся Чурай (скорочено)
ЛІНА КОСТЕНКО (Нар. у 1930 р.) МАРУСЯ ЧУРАЙ Розділ І Якби знайшлась неопалима книга “…року божого такого-то, і місяця такого-то, і дня… Чурай Маруся – на підсудній лаві, і пів-Полтави свідків піддверми”.
Маруся стоїть перед судом тому, що її звинувачують, немов би з ревнощів вона отруїла свого коханого, Гриця Бобренка. Один за одним постають свідки. Параска Демиха розповідає, як бачила Гриця, що повертався від Чураїв, блідий та смутний. А ось передсудом Фесько – “млинів дозорця скарбу військового”.
З його розповіді дізнаємося
Мати Гриця привела аж 17 свідків: …а з тих сімнадцяти має п’ять, котрі до присяги годні будуть. От вони й називають Марусю відьмою. Горбань вважає історію прозаїчною: дізнавшись, що Гриць збирається одружитися з Галею Вишняківною, Маруся навмисне вчиняє злочин – поїть зрадливого коханого отрутою. Отже, вона винна у скоєнні злочину. Все просто.
Картину доповнює
Стоїть. Мовчить. І дивиться. І все. А як хочеться Бобренчисі побачити її приниження, як хочеться, щоб дівчина виправдовувалася, просилася! Але Маруся мовчить. І ось, не соромлячись людей, Грицева мати розповідає про те, що було таємницею двох закоханих – Марусі та Гриця.
Цинічно розмірковує мати Гриця привселюдно про те, чому саме вона не заважала їхньому коханню: Щоб у заміжніх погубив підметки? Чи, як чернець, скоромився мирським?
Чи щоб пішов до Таці Кисломедки, котра тягалась бозна-де і з ким! І кожне її слово болем відлунює в душі Марусиної матері. Вона не витримала, та тільки й сказала:
Чужа душа – то, кажуть, темний ліс. А я скажу: не кожна, ой не кожна! Чужа душа – то тихе море сліз. Плювати в неї – гріх тяжкий, не можна. Відтак за нею мав слово Яким Шибилист.
Він розповів громаді, як ріс Грицько, якого Чураї і годували, й до розуму наставляли, бо матері його, бачте, часу не було ним опікуватися: “…воювала – за курку, за телицю, за межу”. Маруся та Гриць зростали разом та й покохалися. Дівчина щиро, а от Гриць: Він народився під такою зіркою, що щось в душі двоїлося йому. Від того кидавсь берега до того.
Любив достаток і любив пісні. Тим часом до суду прибуває посланець із Січі з листом від кошового з проханням про допомогу Хмельницькому. Послухавши, учому справа, він зауважує: Ця дівчина…
Обличчя, як з ікон. І ви її збираєтесь карати?! А що, як інший вибрати закон,- не з боку вбивства, а із боку зради? Ну є ж про зраду там які статті?
Не всяка кара має буть безбожна. Що ж це виходить? Зрадити в житті державу – злочин, а людину – можна?! Але об казуїстику суддівського столу ламається не тільки шабля Леська Черкеса, що протестує проти вироку суду – віддати Марусю на катування. Лесько сказав: – Кого в цім ділі шкода, Так це Івана Іскру.
То – козак. Таке нещастя хоч кого знеможе. Це ж можна тут рішитися ума. Любив же він Марусю, не дай боже! Тепер сидить, лиця на нім нема.
Серед різних людей, що зібралися у суді, син Якова Остряниці, Іван Іскра. Цей чесний шляхетний юнак кохає Марусю, але не тільки в тім справа. Він справжній патріот, і слова його – промова патріота і гуманіста:
Ця дівчина не просто так Маруся. Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа… Коли в похід виходила батава, – її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні? Шаблі, знамена і її пісні… Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах. Вона ж була як голос України, що клекотів у наших корогвах!
А ви тепер шукаєте їй кару. Вона ж стоїть німа од самоти. Людей такого рідкісного дару хоч трохи, люди, треба берегти! Але усе марно.
Не розбираючись далі, судді присудили Марусю до страти на шибениці. Підсудна очі слізьми не зросила. І милосердя в права не просила. Розділ II Полтавський полк виходить на зорі
А час іде. Усюди точиться боротьба. У боях вирішується доля народу:
Там бій гримить. Там гине наша воля. Там треба рук, і зброї, і плечей. І що там, здавалось, чиясь маленька доля, чиєсь життя!
Усе ніби правильно. Був суді І винесено вирок. Але мовчить Полтава, приголомшена власним вчинком. Чи може, ця тиша така напружена, бо ніхто не співає напутніх пісень, проводжаючи полку поход, на смертний бій. Годуйте коней.
Неблизька дорога. Благословіть в дорогу, матері. А що там буде, смерть чи перемога, – Полтавський полк виходить на зорі!.. Вогненна зірка в небі пролітала, Сичі кричали, вісники біди.
На сто думок замислена Полтава вербові гриви хилить до води… А власне, що ж, такі часи криваві. Що варт життя? Ну, стратять ще когось.
Промчався вершник по німій Полтаві – у серці міста громом віддалось… Той вершник зветься Іскрою Іваном. Йому сьогодні тяжче, ніж кому.
Він посланець Полтави до гетьмана Богдана Хмельницького. Розділ III Сповідь Про що ж думає Маруся у ті три дні перед стратою?
Пройшло життя. Не варто було і труду. Лише образи наберешся вщерть. Останні дні вже якось перебуду.
Та вже й кінець. Переночую в смерть. Виявляється, життя тяжить її, таку молоду.
Вона стомлена вкрай, зневірена, покинута, і до того ж, як з’ясовується, невинна у смерті Гриця. І все ж Маруся докоряє собі: Ой, ллються сльози материнські, ллються! , Свята печаль, печаль біз гіркоти. Загинуть хлопці, та хоча б по-людськи. А як загинув, як загинув ти?
Вона знає: там зараз полк вирушає у похід: І десь там юрми, натовпи, там люди! Там зорі в небі чисті, як ромен. Ще жінка мужу падає на груди, і діти тягнуть руки до стремен.
Чиясь край шляху плаче наречена. Там вийшли всі – і немічні, й малі. І тільки я до цього непричемна. Я зайва людям на своїй землі. А полк іде.
Нема коли журиться. Уже хтось інший став під корогву. Хорунжі є, немає тільки Гриця. А я жива… Чого я ще живу?!
І поринає Маруся у спогади. Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там. І в цих спогадах вона і Гриць завжди разом: працюють, допомагаючи батькам; граються; слухають розповіді діда Галерника про війни, про полон; щедрують на свята. Здавалося, що усе життя – це свято. Чомусь згадались ночі на Купала…
Зірками ніч висока накрапала. Бездонне небо і безмежний світ, а нам всього по вісімнадцять літ. Такі несмілі, ще тремтять вуста. Отак до ранку – ніч і висота.
Але було і перше горе – страшна загибель батька. Що хто там здався, тільки той і вижив. А батько ж наш, він здатися не міг.
Він гордий був, Гордієм він і звався. Він лицар був, дарма що постоли. Стояв на смерть. Ніколи не здавався. Йому скрутили руки і здали…
А потім їхні голови на палях повиставлялись в полкових містах. Людей зганяли. Мати моя впала, і крик замерз у неї на вустах.
А коли Маруся почула, як про долю її батька співає пісню кобзар, з переповненої душі вперше полилася і її пісня.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)