Мирний Панас Повія
ЧАСТИНА ПЕРША У СЕЛІ I
Ще такої зими лютої та скаженої люди не зазнають! Осінь була дощова: від другої пречистої як почалися доші, та день у день лили – до самого Пилипа. Земля так набралася води, що вже і в себе не приймала. Великими річками-озерами стояла та вода по полях та балках; на проїжджих шляхах такі багна – ні пройти ні проїхати. Не тільки село з селом – сусіди не бачилися одно з другим цілими тижнями; жили, як у неволі.
Осіння надвірня робота стала. Коли хто мав клуню – молотив собі потроху, прибирав, що дала за літо кривава
Боліло хліборобське серце, дивлячись на свої залиті водою токи, на почорнілі, припавші до землі стіжки. У Демиденка у стозі жито росло; у Кнура два стоги миші поточили; зовсім скирти розсунулись, розпались – у гній повернулись. В Остапенка оселя подірчавіла – вода у хату лилася: лгав був сеї осені вкрити, та захопила негода. На людей пішла пошесть: трясці, пропасниці. Заробітку ніякого; грошей немає.
У
Так було аж до Пилипа. Уночі перед заговінами потягло холодом; у світу випав невеличкий сніжок. Продержало з тиждень морозом – земля заклякла, як кістка. Люди й тому раді: зразу кинулися до хліба. Зягупалії з досвітку до пізньої ночі ціпи між стогами, загарчали лопати на токах – шпарко народ узявсь до роботи!
Через тиждень – замість чорних стогів жовтіли високі ожереди соломи.
З хлібом управились, а одвезти у місто на базар або на ярмарок куди – колоть же така – ні з двору! Дехто з гарячих поїхав та й закаявся: той – вола розчахнув, а той – разом пару. Хто мав конячку – ще сяк-так, возив потроху. Та чи багато ж тих коней у селі?
Мар’янівщани споконвіку хлібороби: віл, а не кінь – сила у польовій роботі. Мар’янівщани кохалися у волах, а не в конях: конем так – поїхати куди, прогулятися, а волом – робити. Шкода скотини, а тут за подушне надавили: овечата, свині, корови – все за безцінь пішло; у волость побрали та там і продали. Народ плакався, бідкався, бо то ж тільки першу половину заплачено; з чого ж взяти на другу? Усі носи повісили.
Одна надія зосталася – Миколаївський ярмарок у місті; там як не продати, то хоч пропадай. Люди надіялись та молились, щоб хоч трохи підкинуло снігом, притрусило дорогу: все ж саньми не те що возом, – і для скотини легше, і набрати більше.
На Наума потепліло. Сонце сховалося за зелені хмари; з полудня вітер повіяв; зробилась одлига. Продержало так три дні. Проти Варвари почало мотрошити сніжком; до світу і геть-то його впало.
Народ мерщій шарахнув на ярмарок: хто мав скотину – своєю, а хто не мав – упрохувався в сусіди. Всі виїздили та виходили; всякому треба те продати, друге купити.
Упросився й Пилип Притика до Карпа Здора, свого сусіда й кума. Скинув до його на сани мішечків п’ять жита, один – пшениці та півклунка пшона – увесь лишок, який можна було збути; упросився до кума, та на Варвари раненько й поїхали в город. Виряджала їх сім’я Здорова; виряджала й Пріська, жінка Пилипова, не так стара, як застарена, молодиця; прощалася з ними й дочка Пилипова, Христя – дівка сімнадцяти літ.
Пріська наказувала чоловікові солі купити, хоч з півпуда; Христя прохала батька привезти з міста гостинця – хоч перстень, хоч сережки, хоч стьожку яку-небудь.
– Гаразд, добре! Усього навезу! – сміється гірко Пилип, думаючи більше про подушне, за котре вже не раз натякав Грицько Супруненко, ніж про доньчине бажання.
Місто від Мар’янівки верстов зо двадцять. Коли удосвіта виїхати, то на обід саме поспінеш. Так вони розлічували; так і в дорогу рушили. Зряику сніжок потроху почав падати, все прибільшуючи та приспоряючи. Було тихо, а то й вітрець рушив – почало колесом сніг крутити. Ік обіду таке схопилось, що світу білого не видно!
Не вітер, а буря завіяла, метучи цілі гори снігу по землі, вихорючи немов густу кашу у повітрі. Не стало видно ні неба, ні землі – все то одно непроглядне віхало. аж страшно, аж сумно стало! Так було з півдня на Варвари і цілий день на Сави. По дворах понавертало такі кучугури, що страшно дивитись; деякі хати зовсім позаносило, позамуровувало.
Мар’янівка розкинулась на двох сугробах, посеред котрих у долину, між густими вербами, лежав ставок. Тепер теї долини й не видно; невеличкі гілячки височезних верб, мов тирчаки бур’яну, визирають з-під снігу, вулиці забиті-заметені; по дворах врівень з хатами стоять страшенні снігові баби, і тільки вітер куйовдить їх гострі голови. У Притики в дворищі, крайньому від царини, – повні хлівці й повіточки снігу, кругом хати, мов сторожів, постановило п’ять баб; з верхів їх вітер рве й перекидає сніг через оселю; а на димарі повикручувало такі кудлаті барани – і не пізнати, чи то людське житво, чи навернуло таку кучугуру снігу?. На Миколи перестало бити, зате ушкварив мороз – аж кипить, та вітер так і рве, так і несе з землі.
Ще такого страшенно холодного дня ніхто не зазнає! Галки на деревах замерзали і, як шматки льоду, падали додолу; горобці по повітках коліли. У церкві, не дивлячись на таке свято, – не дзвонено, не служено: до неї добитися не можна! Народ з самого ранку узявся був за лопати, щоб прогорнути хоч стежку, та нічого не зробивши, розійшовся по хатах. Скотина третій день не напована: глибоко водопій занесено, та й сама скотина у тяжкій неволі; з великою силою до неї можна було добратися, щоб укинути оберемок соломи.
Вівці, телята почали гинути. Ще таких два дні – і ні щетини не зостанеться у селі! Справдилася поговірка: “Варвара похвалиться, Сава постелиться, а Микола скує!”
Кинулась ранком Пріська вийти э хати – ніяким побитом дверей відчинити! Замістъ сіней Пилип зробив сяку-таку примостку, обкидавши зокола гноєм. Тепер у той захист навернуло повно снігу! А тут ще, як на те – все топливо вийшло, приварку не стало: нічим витопити, ні з чого борщу зварити.
На велику силу Пріська з Христею одхилили двері, прогортаючи руками сніг; що не можна було викидати надвір, вигортали у хату. Сніг розтавав; калюжі текли під піл, під піч, під лави; у хаті, як у льоху, стало холодно, вогко. Сяктак двері відчинились. Почали знову вигортати сніг з хати у сіни, з сіней – надвір. Обидві ухоркались, аж піт пройняв.
Захист очистили від снігу й закрили плетеним засіком, що порожній стояв у кутку. Тепер же треба до соломи якось добитись: не сидіти ж у нетопленій хаті!! Христя, молодша, кинулась було – та й пірнула з головою в снігу.
Пріська стала рятувати; піднявся крикгук. З сусідніх дворів те ж саме чулося: і там було не краще. Посеред улиці хтось кричав, лаявся. хтось десь реготався. І сміх, і лихо!.
Насилу Христя вилізла з кучугури, та знову кинулась – і знову зав’язла.
– Ні, не так, – каже Пріська. – Возьмімо ночви та ночвами виносимо! узяли ночви. Кругом хати був вільний проход; поміж бабами ще виднілись просвіти; у просвіти носили сніг, закидали їх. Не забарилася снігова стіна вирости кругом хати. Насилу добилися до соломи. Ряден з п’ять її утягла Христя у хату.
Пріська зовсім вибилась з сили, лежала на полу та стогнала. Топлива добули; треба б у погріб добитись. Попробувала знову Христя – ні, не сікайся!
– Та хай йому, тому погребові! Ще трохи там зосталося буряків – зваримо борщ; пшоно теж е – буде на кашу, – рішила Пріська. – Що картоплі нема, то сількісь уже!
Христя затопила в печі; солома зразу запалала, та дим погнало на хату.
– І димар занесло. Оце лихо! – тільки що сказала Христя, як з грюком ціла копиця снігу посунулася на припічок. Христя мерщій винесла його у сіни.
Дим почав клуботатись над припічком, шукав проходу; снігу ще кинуло З димаря; це зразу сіпнуло його угору. Слава богу! Солома запалала жаркоясно.
Поки Пріська лежала та спочивала, Христя поралась коло страви. Швидка ця Христя, золоті в неї руки! Не забарилася вона витопити, страви наварити. Коли заткнула верх, тепло пішло по хаті.
А надворі знову розходилося таке, що лихо!
Сонце, показавшись зранку, посунуло знову за хмари; зелені вони та непривітні обложили все небо. Вітер з години на годину дужчав, рвав сніг з землі, крутив його на всі боки, вихорив на всі сторони. Кругом хати неначе у сто коней гасало, торохтіло оселею, жалібно співало у димарі. Добре тому, хто тепер дома, в теплій господі!
А ті, що в полі, в дорозі?.
Серце Прісьчине пило. Вона сьогодні ждала Пилипа. Певно, він зранку рушив.
Не дай, господи, не доб’ється до пристановища? Занесе-закида зовсім снігом, душу заморозить навіки.
Пріська ледве ходила по хаті, бліда, хмура, і все стогнала. Довго не обідали, все дожидали – ось-ось над’їде. І пообідали – Пилипа не було. Уже стало й вечоріти – немає.
Невеселі думки турбували Прісьчину голову.
– Що це батька немає? Не дай, господи, в полі застука таке. – вимовила Христя.
Пріська трохи не скрикнула. Доччине слово як ножем ударило її в серце. Буря рвонула, аж затріщала оселя у хаті, загуркотіло у вікна, заголосило в димарі, тонко та жалібно, аж в серці у Пріськи похолонуло.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)