Навіщо живе людина? (за повістю В. Г. Распутіна “Пожежа”)
Одна із найсерйозніших соціально-психологічних проблем, яка споконвіку вирішується сучасною літературою, складається в правильності вибору героєм місця в житті, точності визначення ним своєї цілі. Міркування про нашого сучасника і його життя, про його громадянську мужність і моральну позицію веде один з найталановитіших сучасних письменників – Валентин Распутін у своїх повістях “Прощання з Матерою”, “Пожежа”. Коли читаєш ці твори, починаєш замислюватися над питанням, а чи так ми живемо, як варто жити людині.
Повість “Пожежа”
Повість починається з міркування головного героя Івана Петровича про справедливість, сумління, про ті основні “підпірки”, на яких, на його думку, тримається життя людини. У цих творах – душевний біль героя (і самого автора) за свою землю, негосподарське, бездумне, споживацьке відношення до неї багатьох людей. Щось порушилося у світі. Люди стали іншими, якимись байдужими.
Живуть – кожний для себе. І письменник не може про це мовчати.
Сама назва повісті символічна. Пожежа – це не тільки стихійне
Полум’я вихоплює з пітьми не тільки мародерство, убивство, що відбулося в цю ніч, але і минуле, сьогоднішнє селища Сосновки. Люди перестали бути хазяїнами своєї землі, свого селища. Не піклувалися про його благоустрій.
“Ми чому, Іван, такі?” – запитує Ганна Єгорівна свого чоловіка на пожежі. Чому ми такі роз’єднані? Чому серед нас процвітає безгосподарність, злодійство, пияцтво, злочинність?! “Чому стільки на світі нероб і причиндалів?! І як вийшло, що ми на їхню милість здалися, як вийшло?” – запитує і автор.
Іван Петрович мучиться душевно і фізично. Герой сумнівається, чи правий він, тому що його ніхто не підтримує. Він бачить, що в минулому “добро і зло відрізнялися, мали власний чіткий образ, атепер межі стерлися.
Добро і зло перемішалися. Добро перетворилося в слабість, зло – у силу. Що таке тепер гарна або погана людина? Раніше людину оцінювали по його щиросердечних жестах, по спроможності або нездатності відчувати чуже страждання. А зараз уже та гарна людина, хто не робить зла, хто без попиту ні в що не втручається.
У результаті мірилом гарної людини стало “зручне положення між добром і злом, постійна й урівноважена температура душі”. Люди раніше витримували випробування стихійними лихами, війною, голодом, тому що були усі разом. А зараз іспит ситістю, роз’єднаністю виявився ще тяжчим.
Думки про це не дають Іванові Петровичу спокою. Вихід бачимо в міркуваннях героя про чотири “підпірки життя”: у почутті вдома із сім’єю; у почутті солідарності з людьми, “із ким правиш свята і будні”; у почутті праці, із яким дається відчуття єдності з людьми; у почутті батьківщини, землі, на якій стоїть твій будинок, – якщо все це є, людина щаслива і “вся перетворюється у відповідь на чийсь зов, душа її вишиковується і починає вільно звучати”.
Повість В. Распутіна змушує задуматися нас над багатьма питаннями сьогоднішнього життя: навіщо людина живе, наскільки усе-таки впливає своя давнина, своя історія на наше сучасне і майбутнє, у чому причина моральної деградації людей, і що робити, щоб усунути ці явища з нашого життя? Тому твори В. Распутіна ще довго не утратять своєї актуальності і будуть хвилювати не одне покоління читачів.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)