“Сон” Т. Шевченка – перша в українській літературі політична поема
Коли на вирокові, який винесли Т. Шевченку за участь у Кирило-Мефодіївському братстві, цар написав “Із забороною писати й малювати”, це означало, що саме протицарські поезії насамперед були причиною найсуворішого (порівняно з іншими членами товариства) покарання поета. Адже саме на зборах братства читав Шевченко свої твори антиімперського спрямування. Одним із таких творів була поема “Сон”, написана 1844 р.
Назвавши свою поему “комедією”, Шевченко, очевидно, мав на увазі, по-перше, сатиричне відображення дійсності у своєму
Обравши своєрідну структуру твору, що складається зі вступної частини і трьох картин сну, в яких автор “пролітає” над Україною, Сибіром і Петербургом, Шевченко намагався всебічно змалювати
На початку першої частини твору автор змальовує прекрасну картину української природи (співа “соловейко в темнім гаї”, “тихесенько вітер віє”, “степи, лани мріють”, “сади рясні”), але різким контрастом цьому виступають картини жахливого становища народу, про які згадує Шевченко, називаючи Україну “безталанною вдовою”. Суворими фарбами змальовує поет картини знущання панства над селянами. У цьому раї “латану свитину з каліки знімають”, беззахисну вдову розпинають за те, що не сплачує податку, а єдиного сина, всупереч закону, віддають у солдати.
Найжахливіша картина – опухла дитина, яка вмирає під тином, тоді як мати на панщині. Ще один прояв деспотизму і несправедливості – покритка з байстрям. Змальовуючи ці картини, поет не залишається пасивним спостерігачем.
Страждаючи разом зі своїм народом, Шевченко запитує: “Чи довго ще на сім світі катам панувати?” В цьому запитанні і біль душі поета, і грізна пересторога, і заклик до боротьби за свободу.
Стомлена душа поета потребує відпочинку. І тому він прагне знайти країну, де земля “не полита сльозьми, кров’ю”. Пошуки такої землі в другій картині сну приводять його у далекий Сибір, алей там перед очима постають не менш жахливі картини стражденного існування каторжників, серед яких “в кайдани убраний”, “штемпом увінчаний” “цар волі”, тобто політичний в’язень, борець проти насильства і зла, за волю і свободу знедолених.
Поет з надією звертається до нього із запитанням, чи подбав він про те, щоб передати ідеї визвольної боротьби прийдешнім поколінням:
А де ж твої думи, рожевії квіти.
Доглядані. смілі, викохані діти?
Кому ти їх, друже, кому передав?
Чи, може, навіки в серці поховав?
О не ховай, брате! розсип їх, розкидай!
Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!
Вражаюче змальовано життя царського двору та вельможного панства в Петербурзі (III картина сну). У столиці відбувається парад, і перед нами з’являються цар і цариця:
… аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає, обок його
Цариця небога,
Мов опеньок засушений.
Тонка, довгонога,
Та ще на лихо, сердешне,
Хита головою…
Поет не шкодує сатиричних фарб, зображуючи підданих царя в палаці. Змальовуючи їхні портрети, він використовує порівняння (“мов кабани годовані”) й епітети (“пикаті”, “пузаті”). Шевченко розуміє і їхню внутрішню суть: вони “блюдолизи”, кар’єристи, бо “товпляться, щоб ближче стати коло самих”. Скільки сарказму в Шевченкових словах, які передають бажання придворних: “Може, дулю дати благоволять”. Перед читачем постає картина царського мордобиття, яка є кульмінацією сатиричної поеми.
Бити починає цар, а продовжують вельможі від найвищих рангів до найнижчих.
Серед прибічників царя зустрічає поет і “землячка” – колишнього українця, який вибився в росіяни і в панство. Це символ переродженця, манкурта, який викликає огиду і співчуття.
Поет підводить читача до висновку, що не може бути порядку в державі, якщо керують нею такі нікчемні юди. Згадуючи історичне минуле, Шевченко звертає вагу на те, яку роль відіграли російські царі у долі українського народу. Відомий пам’ятник не викликає у нього захоплення. Петро І, за словами поета, “розпинав нашу Україну”, а цариця Катерина “доконала вдову-сиротину”. Тим самим поет нагадує, що ці царі зруйнували Запорізьку Січ, запровадили кріпацтво.
Вони знищили сотні тисяч українців на будівництві Петербурга. За все це поет називає Петра І “катом”, “людоїдом”, “проклятим”, “поганим”.
Т. Шевченко у своєму творі не лише зображує карний деспотизму, а й замислюється над тим, як можна змінити жорстокий і несправедливий лад. В останній частині поеми виникає гротескна, фантастична картина перетворення ведмедя у жалюгідне кошеня, хижак перетворюється на “ведмедика”:
Де ж ділася
Медвежа натура?
Мов кошеня, такий чудний.
Цар здається сильним доти, доки у нього є вірнопіддані. Без них самодержавець виявляється безсилим і безпорадним. Тобто деспотизм є породженням самодержавно-кріпосницького ладу, проти якого треба боротись.
Характерною ознакою поеми є багатство народної сатири: казки, прислів’я, дотепні анекдоти (“Цар цвенькає, а диво-цариця, мов та чапля між птахами, скаче, бадьориться”).
Складовою частиною сатиричних засобів поеми є іронія (наприклад, у вступі іронічне “у всякого своя доля”, “тихий та тверезий”).
Висміюючи світ насильства і зла, автор часто вдається до гострої, злої насмішки. Тому іронія і сатира у поемі переростають у сарказм (згадаємо картину царського мордобиття). Для зображення царя використовується алегорична форма (перетворення страшного хижака у безсиле і смішне кошеня), що допомагає у створенні сатиричного символу оманливості царської могутності.
У творі немає основних ознак драматичного жанру (діалоги, ремарки, авторський голос). Натомість тут бачимо елементи епосу (переказ сну) та лірики (сон передається від імені ліричного героя). Отже, за основними ознаками жанру – це ліро-епічний твір, а саме: поема.
Якщо ж узяти до уваги соціально-політичну направленість твору (викриття суспільного ладу Російської імперії), то маємо зразок політичної сатири.
Звідси й загальноприйняте визначення жанру шевченківського твору як політичної поеми – першої в українській літературі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)