Трагедія особистості в оповіданні М. Хвильового “Я (Романтика)” (2 варіант)
Ах, як мертво навкруги, як мертво,
Запеклися на залізі уста іржі,
Пеленає революції мовчазні жертви
Моїх думок розпатланий кужіль.
М. Хвильовий
Твори Миколи Хвильового – це біль романтика, що втратив свою віру, якому зрадила його мрія. Замість омріяної “загірної комуни” він отримав страшну дійсність. Мова йшла про тоталітарну систему, базовану на руйнуванні особистості, індивідуалістської української культури, оскільки головним своїм завданням ця система ставила “відняти те, чим володів”, “вирвати з корінням”
Герой Хвильового – звичайний солдат революції, який переживає трагедію руйнування своєї особистості. Письменник намагається розпізнати в звичайній людині людину, розкрити її внутрішній світ, відтворити складну психологічну реакцію особистості на нову соціально-економічну реальність, і тому заглядає в самі глибини свідомості та підсвідомості, акцентує увагу на суб’єктивно-виражальних моментах, захоплюється підсвідомим, стихійним пориванням героїв до чогось незвичайного, такого, що розриває рамки буденності.
Головний герой оповідання “Я (Романтика)”
Письменник майстерно розкрив психологічний стан свого героя, який в ім’я революційної дисципліни приховує розкол свого власного “я”: “Невже я, солдат революції, хиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну? “.
Письменник романтизував тип революціонера, готового в ім’я торжества революційної ідеї переступити через власне “я”, витравити з себе почуття милосердя, співчуття, жалю. Хвильовий ще й сам не уявляє, передбачаючи це у своєму творі, у що пізніше виллється ця аскетична, сліпа покора диктату обставин.
“Що найголовніше для людини?” – ніби питає письменник. – Чи його сліпа вірність, чи мати – центр його душі, квінтесенція його існування?”. Недарма твір починається такими зворушливими словами: “З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю… Я одкидаю вії і згадую… воістину моя мати – втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків.
Моя мати – наївність, тиха жура і добрість безмежна” . Отже, мати – це втілення вікової чистоти, тому що вона є втіленим прообразом Марії, Божої Матері, і вона – вмістилище всього людського в людині, вона – оберіг людської душі, сенс буття. Однак любов до матері заважає комунарові бути слугою революції, оскільки революція наказує вбивати, а мати кличе до доброти й любові. Образ матері – частина “я” героя, приховувана ним від усіх: “Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного “я”, якому я даю волю.
Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі”.
Образу матері протистоїть образ доктора Тагабата – втілення злої бездумної сили, яка рухає світом у страшний момент суспільного зрушення. Герой ніби знаходиться під його неухильною увагою і тому не може бути самим собою. Тагабат – революційна воля, яка мучить і змушує зрікатися себе самого: “Але коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою – “розстрілять” – мене раптом взяла розпука.
Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і каменем замість серця, це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт, і я, главковерх чорного трибуналу комуни – нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії”.
Роздвоєння душі героя оповідання чітко визначається таким висловом, що повторюється постійно: “Я – чекіст, але я і людина”. Виходить, що ці два поняття суперечать одне одному, що чекіст не повинен бути людиною, не є людиною. Герой не просто несе на собі тягар власної відповідальності, він переймається відповідальністю за всю історію, за ціле людське суспільство: “Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час… “.
Перед героєм проходить ціла черга людей, яких він мусить прирікати на страту. їхні обличчя болем закарбовуються в його пам’яті: жінка, мати трьох дітей; мужчина, який падає на коліна та просить милості, інші. І він знаходить в собі сили промовити: “Розстрілять!” Але настає момент символічного вибору – перед трибуналом у натовпі черниць опиняється власна мати: “… але я повертаюсь і бачу – прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії. Я в тривозі метнувся вбік: що це – галюцинація? Я в тривозі метнувся вбік і скрикнув: – Ти? І чую з натовпу женщин зажурне: – Сину! Мій м’ятежний сину!”. Герой не просто повинен стратити свою власну матір, зректися любові До неї, він мусить вбити частину самого себе, свою власну душу. І, здається, він здатний на такий вчинок заради своєї мрії, та вагання його страшні й болючі: “Але раптом переді мною виростала загірна даль.
Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни”.
Мрія, мета, до якої йде герой, дуже далека, тому вона уявляється як “загірна комуна”, її не можна побачити протягом одного реального життя. Але герою доводиться саме тепер, в його реальному житті зрікатися чогось, зрікатися найважливішого для себе. Чи принесе це зречення щастя особисто йому, цій реальній людини з реальним життям?
Ні, тому що для революції конкретне життя конкретної людини нічого не варте, вона оперує масами, руйнуючи особистості. У цьому і полягає трагічність існування героя “Я (Романтика)”.
Трагедія героя М. Хвильового – це й трагедія самого письменника та багатьох інших митців, творче “я” яких змушене було роздвоюватись під тиском політизованих вказівок як писати, про що писати і для чого писати, втрачаючи таку необхідну внутрішню свободу.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)