Образ “нової” людини в оповіданні Миколи Хвильового “Я (Романтика)” (1 варіант)
Нова доба вимагає нових людей, які й будуть її розбудовувати. Це твердження часто чуємо ми в періоди соціальних зрушень. А чи таке вже воно й правильне?
Як розуміти оновлення людини? Думаю, людина, якщо вона відповідає цьому гордому найменню, просто завжди повинна залишатися собою, а якщо й змінюватися, то тільки формуючи в собі нові позитивні риси.
Яких “нових” людей вимагала революційна доба, просякнута марксистсько-ленінськими ідеями, показує нам талановитий український прозаїк Микола Хвильовий в оповіданні “Я (Романтика)”.
З одного боку, революційні ідеї були привабливими для пролетарів, збіднілих селян і міщан, а з другого, вони вимагали абсолютної відданості справі, постійних доказів своєї вірності переконанням. Через це людина, яка спочатку довірливо пішла за привабливими гаслами, пізніше опинялася в жорстких умовах, а саме: позбутися всього людяного в собі і стати такою, як цього вимагає ідея, чи зберегти в собі-те, що відрізняє людину від тварини. У таку ситуацію потрапляє герой оповідання Миколи Хвильового, якому автор не дає імені, оскільки таких “героїв” було багато. Він – член революційної
Щодня перед ним проходять сотні справ, вирок у яких один – розстріл: не згодних просто знищують.
День за днем персонаж оповідання змушує себе бути жорстоким, хоча насправді десь там, на околиці міста, в хатині матері, ховається добра частина його душі. Він з кожним смертним вироком убиває в собі людину, під впливом оточуючих – доктора Тагабата, дегенерата й Андрюші – відкидає добро, прощення, милосердя. Саме такі сліпі виконавці вищої волі й потрібні були диктатурі.
Та з легкістю підписуючи вироки, знищуючи спочатку справжніх ворогів, потім людей з іншими поглядами (теософів), пізніше – людей Божих – черниць, перед якими стоїть одне завдання: молитися за мир та прощення, наш “герой” рано чи пізно опиняється перед власною матір’ю. Але він “голови не загубив” на перехресті вибору, адже саме до нього він переконливо йшов гігантськими кроками. Чи не тому так легко зривається з його губ презирливе “сволоч” у той бік, де стоїть мати?
Якщо глибше вчитатися в текст, то можна побачити, що для письменника мати персонажа й Мати Божа – це одне й те саме, оскільки кожна мати несе у своєму серці всепрощення для своєї дитини, якою б вона не була. Відповідно, коли персонаж “я” убиває матір (а він її таки вбиває власноруч!), він убиває в собі божественне начало – людську душу.
От яких людей вимагала нова революційна доба – жорстоких, безсердечних, упевнених у своїх учинках, які б не мали найменших вагань при виконанні своїх обов’язків. Та чи можна буде істоту з такими характеристиками назвати людиною, навіть і “новою”? На мій погляд, ні в якому разі. Звіряче суспільство, яке будує нове життя на крові й стражданнях невинних, не матиме майбутнього, воно приречене на загибель, тому що розвиватися можна, тільки вдосконалюючи вже набуте.
Усе інше – кроки в прірву темряви й бездуховності.
Подібні “нові” істоти не заслуговують на ім’я людей. У цьому глибоко переконаний великий гуманіст Микола Хвильовий. До цього висновку приходить вдумливий читач.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)