Трагічні картини важкого минулого українського народу в романі “Маруся Чурай” – I варіант ЛІНА КОСТЕНКО
11 клас
ТВОРИ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ЛІНА КОСТЕНКО
Трагічні картини важкого минулого українського народу в романі “Маруся Чурай”
І варіант
Важко тій країні, яка не має своєї історії; важко тому народові, хто її забуває. А ще важче тій нації, яка не знає своєї історії. Була та й є своя історія і в українців. Історія страшна і кривава, історія трагічна і непідвладна людському суду.
Неможливо стерти з пам’яті людської тяжкі картини і нападу ординців, і стрілянини половців, і панування литовців, і знущання свого власного
Йшла дорогами України незвичайна дівчина, “голос” української землі, її “душа” – Маруся Чурай. Йшла і дивувалась, яке панує запустіння, скільки вбитих і померлих лежить на шляхах. Скрізь голод, випалений хліб, смертельні хвороби. З’явився навіть голодний вовк і почав полювати на людей.
Важко цій дівчині дивитися на страшне запустіння, тяжко бачити, що люди нікому не вірять, що забулася історія. Страждає разом з нею і її супроводжувач, мандрівний дяк. Він не
Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.
Ми пишем плугом, шаблею, мечем,
Піснями і невільницьким плачем.
Могилами у полі без імен,
Дорогою до Києва з Лубен!
Дяк багато розповідав Марусі про українську історію. Згадував він і Наливайка, і Ярему, і Вишневецького, згадував і Байду. А поряд йшло інше життя – не героїчне, а страшне.
Люди боялися один одного, до хати нікого не пускали. Навіть на кладовищах зайняті усі місця: і живими, і мертвими.
І Київ не порадував Марусю. Вона мріяла побачити його чарівну красу, а перед нею стояло, чи навіть лежало, похмуре місто, ще й людей не було видно. У розпачі звертається до нього дівчина:
Оце мій Київ, це моя вітчизна.
Залиті кров’ю київські вали.
Ой, люди, люди, Божа подобизна,
До чого ж ви цю землю довели?!
Так, довелося Києву побачити заграви пожежі – “три дні, три ночі Київ пломенів”. Молиться Маруся, молиться зі сльозами на очах, бо важко їй бачити цю Гоморру. А дяк знову і знову розповідає дівчині про криваві походи козаків. Він дивується, що ті козаки не стали святими, адже вони добували свободу на полі бою.
Згадав старий і про батька Марусиного, Гордія Чурая, якого прозвали Орликом за його відвагу та сміливість.
Маруся ж лине спогадами до Полтави. Вона згадує її криваву історію, і серце обливається кров’ю. Пригадуються їй оповідки старих людей про панування татар,
І як літали стріли половецькі,
І клекотіли степові орли!
Володарювали на Україні і князь Витовт, і король Сигізмунд. Напоїв кров’ю українців і “власний кат”, “виродок” Ярема. А потім:
Де впав Павлюк, там виріс Остряниця,
І всі кайдани розірвав Богдан!
Та й зараз страждає рідна земля, бо ляхи ломляться на її поля та в міста. Ось обложили і Полтаву. Та полтавці не хочуть підкорятися “орлові”, бо знають, що таке свобода, і не хочуть її втрачати. їм, згідно з угодою, не можна стріляти по ляхам, тому вони нудяться.
Аж ось
Весна прийшла. Скасовано угоду.
Вся Україна знову у вогні.
Цвіте земля, задивлена в свободу…
Так, український народ ніколи не скориться. Кров’ю і шаблею він буде здобувати собі свободу і добуде її у смертельних боях. І я вірю, що більше український народ не забуде своєї історії, бо вона карбувалась в їхніх душах.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)