Василь Стефаник (1871-1936)
Василь Стефаник народився 14 травня 1871 р. в с Русові Снятинського повіту на Станіславщині (нині – Івано-Франківщина) в сім’ї заможного селянина. Після навчання в школах у с. Русові та м. Снятині він 1883 р. вступив до польської гімназії у м. Коломиї. Тут зав’язалася дружба В. Стефаника з Л. Мартовичем.
За українську громадсько-політичну діяльність їх обох у 1890 р. виключили з гімназії. В. Стефаник переїхав до Дрогобича і вступив до місцевої гімназії, яку закінчив 1892 р. Того ж року він вступив на медичний факультет Краківського університету,
З 1903 р. В. Стефаник постійно жив у селі: до 1909 рр. – в Стецеві, а потім до кінця життя в Русові. 1907 року письменник став заступником депутата австрійського парламенту В. Охрімовича. Після того, як 1908 року В. Охрімович зрікся мандату, В. Стефаникові довелося виконувати обов’язки депутата аж до розпаду Австро-Угорської імперії 1918 р. У період визвольних змагань В. Стефаник брав участь у роботі Української національної
Перебуваючи в тій частині України, що була під владою Польщі, В. Стефаник активно цікавився подіями в УРСР, відсилав до радянських журналів (“ВАПЛІТЕ”, “Червоний шлях”, “Плуг”) свої нові твори. Відгуком на літературну дискусію 1925-1928 рр. стала новела “Межа” (1926), яка мала присвяту “М. Хвильовому” і була надрукована у “Літературно-науковому віснику”, що його редагував Д. Донцов.
1926 року на відзначення 30-річчя літературної діяльності письменникові була призначена пенсія від уряду УРСР. Помер В. Стефаник 7 грудня 1936 р.
Літературну діяльність В. Стефаник розпочав поезіями в прозі (1896-1898). У жовтні 1897 р. на сторінках чернівецького часопису “Праця” була надрукована новела “Виводили з села”, пізніше – новели “У корчмі”, “Стратився”, “Синя книжечка” та “Сама саміська”, які одразу зробили його широковідомим українським письменником. Ці твори ввійшли до першої збірки В. Стефаника “Синя книжечка” (1899).
Пізніше виходили книги новел “Камінний хрест” (1900), “Дорога” (1901), “Моє слово” (1905), “Земля” (1926).
Для творчості В. Стефаника характерна експресіоністична (від лат. expression – вираження) манера письма, що передбачає вираження глибини та ірраціональності психології навіть звичайної людини через зовнішню напругу його переживань та емоцій. В. Стефаник прагнув виразити духовне (приховане) через реальне (зовнішнє), звернути увагу на духовну деградацію сучасного світу, зрозуміти сенс страждання і смерті людини. Звідси випливає його увага до оригінальних і незвичних епітетів і порівнянь, майстерне використання діалогів, лаконізм та фрагментарність письма. Так, у новелі “Новина” виняткова подія в с. Трійці 1898 р. стала приводом порушити проблеми омертвіння людської душі. Еміграція українців за океан спричинилася до появи його новели “Камінний хрест”, коли проводи селянина нагадали авторові похоронний обряд. Іван Дідух мусить розірвати усі зв’язки, що з’єднували його зі світом, який він протягом усього життя упорядковував.
Показуючи жорстокість і безглуздя селянського життя, В. Стефаник також намагався привернути українську інтелігенцію до співучасті в житті селянина.
Після десятилітньої перерви світогляд Стефаника дещо змінився: у творах з’явилися патріотичні мотиви, яких не було в його ранній творчості. Якщо раніше його герої страждали лише через свої власні провини чи провини свого роду, то в пізніших творах вже можна побачити мотиви страждання за свій народ, за свою Україну. Такими мотивами зокрема позначені новели “Марія” та “Сини”.
“Велич творчости Стефаника саме в тому, що він зумів створити синтезу національного первня з уселюдським, отже, поєднати любов до української людини з модерним світоглядом та з модними на той час засобами мистецького вияву. Точніше, він прищепив експресіонізм на український грунт, втілив його в українську народну тематику, до того ж надихав його чаром української природи та фольклору.
У творах Стефаника винесене на поверхню все внутрішнє життя людини, з великою наполегливістю зображена уся істотність її існування. Це вглиблення у явища життя і смерти, страждання і радости, характеристичне для експресіонізму, досягається інтуїтивно-суб’єктивним, а не емпірично-позитивістичним сприйманням дійсности.
Багато героїв Стефаника умирає без страху та навіть бажає скорої смерти, бо тіло немічне і людина не приносить вже нікому своєю працею жодної користі. Смерть не страшна, але страшне страждання, хоч воно має теж свою мету. Для Стефаника життя, страждання і смерть на землі не є абсурдом. На відміну від екзистенціалістів, вони для нього є позитивним явищем, потрібним для перетворення і духовного росту людини.
А по суті, для Стефаника смерть взагалі не існує. Людина, що вміє чесно жити, “іде по сонцеві” до свого Творця.”
(1 votes, average: 5.00 out of 5)